Материками й океанами
- Автор: Кублицкий Георгий Иванович
- Год: 1966
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: М. Якубенко
- Жанр: Путешествия и география
Электронная книга - «Материками й океанами». Краткое содержание книги:
Козлов заходився оглядати і вимірювати фортецю. Табір влаштували посередині міста, біля руїни, де мешкав сич, який зловісно кричав щоночі.
Копали від світанку до першої зірки.
Ніхто не відчував утоми: так збуджували, радували знахідки. Серед них були уривки стародавніх рукописів і книг, живопис на шовку, дерев'яні дощечки з різноманітними зображеннями, монети — справжні скарби для науки.
Петру Кузьмичу Козлову дуже не хотілось покидати руїни після поверхових розкопок. Але ж пошуки Хара-Хото не були головними в планах Географічного товариства, яке спорядило експедицію. Вона мала через пустелю Алшань пройти до озера Куку-Нор, у китайську провінцію Сичуань. Щасливе відкриття уже й так затримало караван у Гобі.
Неохоче Козлов наказав виступати на південь. Напередодні походу він записав свої думки: «Ніч швидко опустилась на вічно сонне, мертве місто. Бівуак швидко затих — всі поснули. Мені якось не спалось; я довго блукав серед руїн і думав про те, яка таємниця схована в придбаних рукописах, що відкриють нам невідомі письмена?.. Чи скоро пощастить розгадати, хто були стародавні мешканці покинутого міста… Смутно стає мені на думці, що завтра опівдні я мушу покинути моє дітище — Хара-Хото. Скільки радісних, захоплюючих хвилин я пережив тут! Скільки нових прекрасних думок відкрив мені мій мовчазний товариш!»
В останню мить, коли ящики із знахідками були вже запаковані, відкопали жмут стародавніх паперових грошей з ієрогліфами і червоними печатками. Про те, що в Стародавньому Китаї вже були паперові гроші, історики знали. Але мало хто з російських учених міг похвалитися, що йому коли-небудь щастило бачити ці гроші.
Цікава знахідка показувала, що Хара-Хото ховає ще багато заманливого для дослідника. Козлов послав з монгольською поштою звістку в столицю про своє відкриття, яке могло змусити Географічне товариство переглянути план експедиції.
Двадцять п'ять днів долав караван піщано-кам'янисті простори Алашанської пустелі. Сонячні, пекучі дні часто змінювались тут ночами, коли вода замерзала у чайнику. Одного разу налетіла снігова буря такої сили, що вихори підхоплювали і несли чималі камінці. Термометр показував сім градусів холоду.
Після дуже коротких привалів монголи знову поганяли верблюдів. Козлов вважав, що пустелі треба переходити якомога швидше, не витрачаючи дорогоцінні сили і енергію, необхідні мандрівникові в далеких подорожах. Він давно переконався, що одноманітність і мертвенність пустель пригнічують незвиклу людину, можуть породити тугу і млявість у найсильніших натур.
За хребтом Алашань, здибленими кручами вапнякових скель, знову потяглись суцільні сипкі піски. Сонце розжарювало їх до 70 градусів, і ноги палило навіть через підошви чобіт.
У липні 1908 року експедиція вступила за межі Китаю. Через місяць вона була біля берегів Куку-Нору — «Блакитного озера».
Козлов одійшов від супутників і довго сидів на березі, задумливо дивлячись, як вітер жене темно-сині солоні хвилі високогірного Куку-Нору. Тридцять п'ять років тому тут, біля озера, стояв табір Пржевальського. І знову воскресло минуле, їхня перша зустріч, перша розмова. Коли це було? Давно… Але пам'ятається так ясно, немов усе відбулось учора.
Спогади переносять мандрівника ще далі, і бачить він себе вже Петриком Козловим, учнем шостого класу в місті Духовщина, на Смоленщині. Тонкий, трохи згорблений, пощипуючи борідку і допитливо поглядаючи на учнів, стоїть біля столу Василь Порфирович Вахтеров, улюблений учитель. О, як він умів розповідати навіть про найнудніше! А весною Василь Порфирович водив хлопців у ліс і вчив з допомогою астролябії провадити зйомки місцевості, позначати дороги, ниви, млини.
Минуло швидкоплинне дитинство, але юнак Петя Козлов частенько забігав до свого вчителя, брав книги, радився. Мабуть, і від Василя Порфировича почув він і ім'я Пржевальського, мабуть, і з його рук отримав першу книгу знаменитого мандрівника, теж уродженця Смоленщини. Цю книгу він узяв з собою, коли пішов працювати конторником у містечко Слободу.
А далі… Згадаєш — і досі серце завмирає. Він, дев'ятнадцятилітній юнак, пізнього вечора мріє на ґанку будиночка про подорожі по пустелях Азії, про те, щоб стати таким, як Пржевальський.
— Що ви тут робите?
Він зводить очі — і завмирає: перед ним Пржевальський! Такий знайомий за портретами, сплутати його ні з ким не можна. Юнакові забракло слів, його трусить лихоманка.
— Милуюсь красою неба, — нарешті вимовляє він. — Там у вас… у вас в Азії воно ж ще чистіше, ще прозоріше…