Твори в двох томах. Том 2
- Автор: Твен Марк
- Год: 1985
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Евгений Крижевич
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Твори в двох томах. Том 2». Краткое содержание книги:
— Авжеж, пригадую.
— Так от, мені було б у сто разів легше звістити подію, яка станеться не через два-три дні, а через п’ятсот років, причому я додав би в тисячу разів більше всіляких подробиць!
— Хто б міг подумати!
— Так, справжньому фахівцеві пророкувати за п’ятсот літ завжди легше, ніж за п’ятсот секунд.
— А розум, однак, підказує, що мало б бути навпаки: що близьке мало б угадуватися в п’ятсот разів легше, ніж далеке, бо близьку подію може, зрештою, передбачити й звичайна людина. Ні, що не кажи, а закон пророцтва суперечить здоровому глузду, якнайхимерніше обертаючи важке в легке, а легке у важке!
Він мав розумну голову. Селянська шапка приховати цього не могла; навіть водолазний дзвін не приховав би, що голова ця — королівська, тільки-но починала працювати в ній думка.
Тепер у мене з’явився новий клопіт. Король так жадібно хотів знати, що станеться протягом наступних тринадцяти століть, неначе збирався сам прожити їх. Відтоді я не мав перепочинку, мені доводилося пророкувати до хрипоти і посиніння. На своєму віку я наробив чимало дурниць, але найгіршу утнув зараз, назвавшись пророком. А втім, у цьому були й свої світлі сторони. Пророкові зовсім не потрібен мозок. Тобто, мозок, звісно, може йому придатись у повсякденному житті, але з погляду професійного він йому ні до чого. Пророцтво — найменш відповідальний фах у світі. Коли у вас прокидається дух пророцтва, ви берете свій розум, кладете його кудись у прохолодне місце, щоб відпочив, а тоді даєте волю язикові; язик усе зробить сам; те, що він намеле, і буде пророцтвом.
Щодня нам зустрічалися мандрівні лицарі, й кожна така зустріч викликала в короля войовничий запал. Він, безперечно, забувся б і зухвалим словом чи поглядом привернув би до себе підозріливу увагу котрогось із них, якби я щоразу не відводив його подалі від дороги. Проте і здалеку він пожирав їх очима, в яких палахкотів грізний вогонь, ніздрі його роздувались, мов у бойового коня, і я бачив, що йому страшенно кортить побитися з ними. Але на третій день приблизно опівдні мені довелося зупинитись, щоб запобігти небезпеці, про яку я подумав два дні тому, коли мене оперезали канчуком; я б залюбки обійшовся без цих запобіжних заходів — вони були мені неприємні, — якби не новий прикрий випадок: пророкуючи на ходу, тобто не думаючи ні про що, а тільки самозабутньо ляпаючи язиком, я раптом спіткнувся об корч і впав у дорожню куряву. Певно, я страшенно зблід; з переляку в мене потьмарилося в очах. Поволі підвівшись, я обережно розв’язав свій клунок. У ньому в скриньці, загорнута у вовну, лежала динамітна бомба. В мандрах така річ не зайва; в разі потреби я міг би з її допомогою сотворити якесь корисне чудо. Але, пам’ятаючи, що за спиною в мене бомба, я весь час нервував, а передавати її королю мені не хотілось. Треба було або викинути її, або придумати якийсь безпечний спосіб співіснування з нею. Я витяг її з торби, всунув до кишені, і саме в цю мить на дорозі з’явилося двоє лицарів. Король стояв, величний, мов статуя, й дивився на них, — ясна річ, знову забувшись, — і перше, ніж я встиг крикнути, щоб він одійшов, йому довелося самому відскочити мало не з-під кінських копит. Він, бачте, сподівався, що лицарі об’їдуть його. Збочать, щоб не розчавити якогось нікчемного селюка! А сам він хіба коли-небудь збочував? Таке йому ніколи й на думку не спадало: селяни та й благородні лицарі завжди поспішали звільнити йому дорогу. Лицарі навіть не глянули в його бік; і якби він не відскочив, вони роздавили б його та ще й насміялися б над ним.
Король спалахнув гнівом і з королівським запалом почав лаяти лицарів на всі заставки. Лицарі вже встигли трохи від’їхати. Вони зупинили коней і здивовано обернулися назад, мовби зважуючи, чи варто заводитись із такими покидьками, як ми. Потім повернулись у своїх сідлах і рушили до нас. Не можна було гаяти й хвилини. Я кинувся лицарям назустріч і, пробігаючи повз них, обклав їх такою дошкульною, такою образливою тринадцяти-поверховою лайкою, що проти неї королівські прокльони видалися дитячим белькотінням. Я скористався з репертуару дев’ятнадцятого століття, коли мистецтво лаятися досягло справжньої досконалості. Не доїхавши кількох кроків до короля, знавіснілі лицарі осадили коней так, що ті аж здибились, і, завернувши, помчали до мене. Я в цю мить був ярдів за сімдесят від них — видряпувався на високий валун край дороги. За тридцять ярдів від мене вони виставили свої довгі списи й нахилили голови в шоломах, оздоблених розмаяними китицями з кінського волосся. Вони наближалися до мене, мов поїзд-експрес! Підпустивши їх для певності на п’ятнадцять ярдів, я метнув бомбу, й вона вибухнула під ногами коней.