Твори у 12 томах. Том 05
- Автор: Лондон Джек
- Серия: Твори у 12 томах #5
- Год: 1970
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Максим Рыльский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Твори у 12 томах. Том 05». Краткое содержание книги:
Розміщено твори за датою їх друкування. Оповідання подаємо за збірками, в тому порядку, що прийнятий у перших виданнях цих збірок.
До п’ятого тому ввійшли оповідання із збірок: «Любов до життя» (Нью-Йорк, 1907), «Пошитий у дурні» (Нью-Йорк, 1910), «Коли боги сміються» (НЬЮ-ЙОРК, 1911), «Південноморські оповідання» (Нью-Йорк, 1911, друкується повністю) та «Син сонця» (Нью-Йорк, 1912, друкується повністю). Оповідання «Золоті маківки» взято із збірки статей «Революція» (Нью-Йорк, 1910).
Одначе мати не зважала. Ця жінка з сумними очима й утомленим обличчям давно вже звикла будити хлопця отак, мусивши робити це день у день. Вона вхопилася за укривало й почала стягати з хлопця; але той, покинувши махати кулаками, розпачливо вчепився в нього і весь посунувся, скрутившися клубком, аж у ноги ліжка, а розкрити себе не дав. Вона тоді взялася витягати постіль із-під нього. Хлопець опинався; мати цупила щосили і, бувши важча, таки зрушила сінника, а з ним і хлопця, що інстинктово держався постелі, ховаючись так від прикрого холоду в кімнаті.
Він з’їхав на самий край ліжка, і здавалося, що ось-ось бебехнеться додолу головою. Але в ньому вже заблимала свідомість. Він випростався і на мить завис на краєчку, ледь-ледь не падаючи, а тоді таки спустив з ліжка ноги. Мати враз ухопила його за плечі й струсонула. Він ще раз ширнув кулаками перед себе, тепер уже сильніше й твердіше, та воднораз і очі йому розплющились. Мати підпустила його. Хлопець прокинувся.
— Гаразд уже, — буркнув він.
Мати вхопила лампу й подалася до дверей, лишивши його в темряві.
— Гляди, спізнишся — вивернуть, — ще кинула вона через плече.
Темрява йому не вадила. Убравшись, він вийшов на кухню. Хода в нього була на диво важка, як на такого худого, щуплявого хлопчака. Ноги він аж волік, мовби затяжкі йому, і те видавалося дуже химерним, бо ж вони були в нього тонкі, як скіпки. Підсунувши до столу продавленого стільця, він сів.
— Джонні! — гримнула мати.
Хлопець схопився й, ані слова не кажучи, пішов до зливальниці. Вона була масна й брудна. З дірки гидко смерділо. Але він не звертав на те уваги. Для нього то була цілком натуральна річ, що зливальниця смердить, а на мило поналипала всяка гидота з помиїв і воно погано милиться. Та не дуже він і силкувався намилитись. Нарешті хлюпнув кілька разів у обличчя холодною водою з-під крана — і квит. Зубів він не чистив, ба й зроду не бачив зубної щітки і навіть узагалі не чув, що є на світі люди, здатні на таку несосвітенну дурницю — чистити зуби.
— Хоч би раз на день сам надумався вмитись, — дорікнула мати.
Придержуючи на кавнику розбиту покришку, вона наливала каву в дві філіжанки. Джонні змовчав: за це мати сварила його щодня і в цьому єдиному була невблаганно тверда. «Хоч раз» на день він неодмінно повинен був умитися. Джонні втерся брудним, мокрим, подертим рушником, і на обличчі йому позоставались волокнинки.
— Якби ж то ми жили не в такій далечі,— мовила мати, сідаючи до столу. — Я все пантрую, як ліпше. Ти сам знаєш. Але ж тут комірного на цілий долар менче, це тобі не абищиця, та й простірніш воно. Ти сам знаєш.
Джонні як і не слухав. Він уже чув те все багато разів. Думки материні товклися в тісному колі, і вона день у день нарікала, що погано їм жити так далеко від фабрики.
— Долар — це ж харчів скільки, — озвався хлопець розважливо. — Я радніший далі ходити, та зате ззісти більше.
Їв він поквапливо, абияк пережовуючи хліб та запиваючи гарячим каламутним пійлом, що звалось у них кавою. Джонні думав, ніби то справді кава, ще й добряча кава. То була одна з небагатьох життєвих ілюзій, які лишалися ще в нього. Справжньої кави він ніколи зроду не куштував.
До хліба він мав ще кришеничок холодної печені. Мати долила йому кави. Дожовуючи хліб, він звів на неї жадібні очі — чи не перепаде ще чого? Вона завважила той погляд.
— Не будь свиня, Джонні. Ти ж свою пайку дістав. Тра’ ж і менчим щось зоставити.
Хлопець не відповів на той докір. Він був не балакун. Але голодний, прохальний погляд його погас. Він не звик жалітись, і те його терпіння було таке жахливе, як і школа, де він його вивчився. Допивши каву, він обтер губи рукою й почав був підводитись.
— Стривай, — хапливо сказала мати. — Мабуть, іще скибочку таки можна вкраяти. Тоненьку.
Але то були просто хитрощі. Взявши хлібину з коробки, вона вдала, ніби ріже скибочку з неї, тоді поклала все назад, а йому тицьнула одну з своїх двох скибок. Вона гадала, що обдурила його, та Джонні все добре бачив. Однак він не посоромився взяти хліб. Він мав собі виправдання: який там із неї, слабовитої, їдець.
Побачивши, що він жує сухий хліб, мати перехилилась через стіл і вилила йому свою каву.
— Чо’сь воно мені вадить сьо’дні…— пояснила вона.
Далекий гудок, довгий і пронизливий, підняв обох на ноги. Мати зиркнула на бляшаного будильника, що стояв на полиці. Стрілки показували пів на шосту. Весь фабричний люд щойно тепер прокидався. Вона накинула на плечі хустку й натягла старого капелюшка, пом’ятого й заяложеного.