Останній із небесних піратів
- Автор: Стюарт Пол, Рідел Кріс
- Серия: The Edge Chronicles: The Rook Trilogy #1
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга – Богдан
- ISBN: 966-692-588-5
- Переводчик: Віктор Колісниченко
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Останній із небесних піратів». Краткое содержание книги:
Тим часом у Темнолісі узурпатор Вокс Верлікс вигнав із Нового Санктафракса Найвищого Академіка і захопив владу. Тепер він за допомогою страхітливих сорокух і Сторожів Ночі утримує у страху і покорі народи Світокраю.
У книзі «Останній із небесних піратів» ми знову зустрічаємося із капітаном Живчиком і дізнаємося про його трагічну загибель.
Минуло ще кілька днів та ночей. Тієї ночі Рук прокинувся, мов що його розбудило. Небо було чисте, світила підповня, заливаючи пущу своїм ясним сяйвом, оздоблюючи листяне вбрання дерев сріблом і відтінюючи глибокою чорністю. Хлопець виліз зі свого гамака, підвішеного у верховітті сон-дерева, і поглянув униз. Спальне кубло Вемеру було порожнє.
— Вемеру! — гукнув він. — Ве-верра? — «Де ти?»
Ніякої відповіді. Рук пройшов по гілляці до того місця, де стояв на припоні «Грозовий шершень», і задивився понад темним лісом.
Ага, он вона! Стоїть на скельному заломі за якихось двадцять кроків від нього, нерухомо стоїть, тільки вушками пряде, і пильно вдивляється в далекий небокрай… Рук усміхнувся і вже хотів гукнути їй вітальні слова, коли почув щось таке, від чого йому зайняло дух.
Розкочуючись по нічному небу, до нього долинув переливчастий гук якогось далекого блукай-бурмила. Це вперше, відколи Рук зустрів Вемеру, він почув голос когось іншого з блукай-бурмилячого племені.
Ось, знову!
— Вемеру! — Рук упізнав ім’я блукай-бурмилихи і відчув, як мурашки забігали йому по спині. Той другий блукай-бурмило не просто гукав навмання, а звертався до його приятельки на ім’я. — Вемеру! Вемеру!..
З такої далини, коли вітер спотворював, відносив геть половину звуків, Рукові було тяжко зрозуміти докладне значення слів того другого блукай-бурмила. Але перекласти відповідь Вемеру зумів завиграшки.
— Ве-ве! Веррума! — «Я йду, повня світить ясно, нарешті наспів час!»
— Вемеру! — гукнув Рук, зненацька пойнятий неймовірним передчуттям якоїсь зміни. — Що тут діється?
Але Вемеру не звертала на нього уваги. Вона слухала тільки свого одноплемінця, а той невтомно виводив щось для неї переливчастим голосом.
— Про що це він? — пробуркотів Рук. — «Поспішай… Долина Тисячі відлунків чекає…»
Дзвонячи зубами з хвилювання, він намацав свого трактатного журнала і паличку з олив’яного дерева та й давай записувати ці слова тремтячою рукою.
— Долина Тисячі відлунків! — прошепотів. — Вемеру! — гукнув він і зирнув униз. — Вемеру?
І замовк. На скельному заломі, де щойно стояла блукай-бурмилиха, було порожньо. Його приятелька зникла.
Вемеру покинула його.
Розділ шістнадцятий
Велике віче блукай-бурмил
Рук хутенько зібрав своє причандалля і склав на «Грозовому шершні». Ні, він ніяк не міг утратити цю блукай-бурмилиху! Тільки не тепер! Він так квапився, знімаючи та пакуючи свою підвісну грубку, аж накривка для полум’я відкрутилася і полетіла вниз, у пітьму.
— Прокляття! — лайнувся він пошепки. Ту накривку доведеться шукати цілу вічність, а тим часом Вемеру з кожною хвилиною віддалялася від нього в безмежжя пралісу… Вибору не було. Якось він та обійдеться без тієї штучки.
Стрибнувши в сідло «Грозового шершня», він розпустив вітрила, поправив висячі балансири і сіпнув мотузку двох вітрил — усе єдиним зграбним рухом. Небесний човен сплигнув з гілляки і, прорвавшись крізь листяну опону, злинув у чисте нічне небо.
— Де-бо ти? — буркотів Рук, вдивляючись у прогалини між дерев. Голос другого блукай-бурмила долинав начебто десь із заходу — і саме туди подався Рук. Якщо така воля Землі й Неба, то й Вемеру йде в тім самім керунку. — Де ти? — шепотів він. — Десь там, там маєш ти бути…
Нараз дерева внизу порідшали, і Рук угледів свою приятельку блукай-бурмилиху: вона шпарко, скупчено чим-чикувала вперед. Ішла рівно випростана, немов зачарована. Коли Рук наздогнав її, до нього долинуло її тихе бубоніння. Вона проказувала, знов і знов, одне тільки слово, слово, якого він не знав:
— Ворра, ворра.
— Ні, поки що не треба так близько, — прошепотів Рук, поплескуючи «Грозового шершня» по шиї і піднімаючи горішнє вітрило. — Ми не хочемо, щоб вона нас побачила. Ще рано! Хай-но ми дізнаємося, куди вона прошкує.
«Грозовий шершень» полетів черепашачим ходом, майже зависаючи, і Рук плавко скерував його праворуч, де ліс був густіший і можна було непомітно для Вемеру супроводити її. За час, поки він шугав від дерева до дерева, тримаючись тіней та пильнуючи, щоб ні на мить не згубити її з очей, Рук підбадьорився, його надії почали зростати.
— Долина Тисячі відлунків, — мурмотів він. — Невже я сподіваюся неймовірного?.. Невже… невже й справді це може бути те саме місце, де збираються блукай-бурмила? Велике віче? — Він погладив пальцями довгу, вигнуту шию «Грозового шершня». — Невже саме туди прошкує Вемеру?