Матінка Макрина

Семашко, який знову зник із наших очей, бо, вочевидь, усі його сили поглинали поїздки Литвою та Руссю і гноблення кожного, хто ще перед залізним царським указом не скорився, — о, російські монастирі, живе пекло, скільки ж тут люди вистраждають, поки зійдуть змученими ногами в могилу! — прибув він, нарешті, до Мяделя восени того ж року Божого тисяча вісімсот сорок третього; мабуть, дійшло до його вух, що сестра Вавжецька, моя хоробра захисниця, розповіла про наші муки послушницям з Петербурга, а може, і те, що Вєрьовкіна трясла за барки та за двері його вигнала — досить, що він нас обох покликав до почесної зали, де зібралися монашки та діти, яких у тамтешньому монастирі тримали на вихованні. Він нібито щиро, польською привітався з нами, і взагалі польською нас зваблював, немовби до цього віровідступницького дьогтю хотів додати ложку польського меду — отак він у Мяделі вперше та востаннє до нас польською промовляв і зваблював, і вмовляв, і словом підсолоджував, і гримасами погрожував, і знову запобігав. Жаль, жаль, дуже жаль і дуже сумно, що вас так багато загинуло. Після цього спротиву ви під рукою маєте не тільки імператорське милосердя, а й ще божественну нагороду. А божественну нагороду може й імператорська супроводжувати; існують заможні монастирі, з великими земельними наділами, є оздоблені діамантами зірки, є привілеї. Погляньте, — він обвів поглядом дітей, які сиділи перелякані, вочевидь, відчуваючи невинними серденьками, що перед ними стоїть і говорить не єпископ, а ворог Христовий, — погляньте на цих діточок, на ці голівки біляві й чорняві, всі вони можуть бути вашими, всіх їх я ще сьогодні можу ввірити вашій опіці, тілом і душею — от і нагорода готова. І справді, там, куди він вказав, на столі, лежало щось загорнуте в папір, а що саме, мене не цікавило. Тоді я сухо сказала: Ти вже затямив, що заради Христа ми вміємо страждати. Заради Нього ми живемо й заради Нього, якщо треба, помремо. Якщо ми комусь і служимо, то Йому, а не цим кацапським схизматичкам; мабуть, тільки для того, щоб їх стражданнями навернути в нашу віру. Від цих слів зчинився рейвах між монашками, а найбільше чутно було один злий і писклявий голос: Вони прокляті, вони прокляті! А коли Семашко схилився до різок, щоб нам ними погрозити, сестра Вавжецька зі спокоєм промовила: Оцього ми якраз і прагнемо. Тоді ниций відступник, може, присоромлений, а може, тільки розлючений, випустив з руки оберемок щойно піднятих з долівки різок і звернувся до сестри Евзебії: Мати твоя очі виплакує, слухаючи про твою впертість, батько від гризот помер, — що було, певна річ, брехнею, бо старий Вавжецький залишив доньку сиротою, коли вона ще в колисці лежала, — ти великого сорому своїй родині завдаєш, родині шляхетній, в усій Новогрудській землі знаній; куди не підеш, усюди почуєш, як друзі Вавжецьким співчувають, що в них така донька, а як радіють вороги, що спротив тебе до пекла заведе. А сестра Евзебія — ніби нічого й не було, навіть не розсерджена — каже: Ти кажеш про пекло, бо ти вже там бував, і з пекла приходиш нас спокушати, з бородою ще пломінням сірковим обсмаленою. Деякі діти від цих слів розсміялися, що аж монашки почали їх сварити й лупити кулаками, а Семашко ще більше сторопів: Ти кому кажеш, га? Кому, га? — заскреготів він. Тобі. Хоч я й не знаю, чи можна мені це слово вживати, бо ж «до Тебе» ми промовляємо також у молитві до Господа, кажучи: до Тебе, милосердний і терплячий Господи, ми шлемо подяку, що Ти терпиш такого відступника. Тут монашки аж скипіли: вони заходилися її заглушати, пищати, верещати одна за другою, як зграя розлючених собак, а Семашко вже не польською закричав: Геть, псячі дочки! Геть, суки! І негайно наказав візниці привезти карету, щоби якнайшвидше виїхати з Мяделя й більше нас не бачити.