Фірма

— Мені потрібні ті папери, що в підвалі.

— Послухай-но, Таррансе. Уважно слухай. Документи з підвалу не дістати, поки ви не прийдете з ордером на обшук. Це неможливо, чуєш?

— І хто працює у підвалі?

— Не знаю. Я тут десять місяців. І ще жодного не бачив. Не знаю, де вони залишають авто, як і коли приходять і виходять. Вони невидимі. Я вважаю, що партнери та ті, що в підвалі, і виконують брудну роботу.

— А яка там у них апаратура?

— Дві копіювальні машини, чотири шредери, швидкісні принтери. А комп’ютери — просто витвори мистецтва.

Тарранс замислено пройшов повз вікно.

— Щось у цьому є. Багато чого прояснює. А я все думав: як же фірмі, в якій стільки секретарок, простих працівників та клерків вдається тримати в таємниці свої зв’язки з Моролто?

— Все просто. Секретаркам, працівникам, клеркам ні про що не відомо, вони зайняті легальними клієнтами. А партнери й старші співробітники сидять у великих кабінетах і вигадують все екзотичніші способи для відмивання грошей. А чорну роботу виконує підвальна команда. Все чудово продумано.

— Отже, в них багато легальних клієнтів?

— Сотні. Вони талановиті юристи, мають прекрасну клієнтуру. Це чудове прикриття.

— Тож ти мене запевняєш, Мак-Діре, в тому, що маєш достатньо документів для того, щоб підготувати обвинувачення й ордер на обшук? І вони в твоєму розпорядженні?

— Саме це я й сказав.

— У нашій країні?

— Так, Таррансе, документи в нашій країні. Вони, власне, дуже звідси близько.

Тарранс вже не міг встояти на місці. Переминався з однієї ноги на другу, хрускотів пальцями і дихав швидше.

— Що ти ще можеш дістати на Фронт-стріт?

— Нічого. Це занадто небезпечно. Вони поміняли всі замки, це мене непокоїть. От чому це вони поміняли замки на третьому й на четвертому поверхах, а на першому й на другому — ні? Два тижні тому на четвертому поверсі я робив деякі копії, гадаю, ідея була кепська. В мене лихе передчуття. Більше ніяких записів із Фронт-стріт.

— А жінка?

— Тепер і вона не має доступу.

Тарранс вже похитувався і кусав нігті. Досі витріщався у вікно.

— Мені потрібні документи, Мак-Діре. Потрібні чимскоріше. Скажімо, завтра.

— А коли Рей документи отримає?

— Сьогодні понеділок. Я думаю, все готове вже на завтрашню ніч. Ти не повіриш, якими словами кляв мене Войлес. Йому довелося задіяти усі свої зв’язки. Думаєш, неправда? Він двом сенаторам від Теннессі дзвонив, і вони самі вилетіли до Нешвіла, щоб зустрітися з губернатором. Чого я тільки не наслухався, Мітче, і все це через твого брата.

— Він це високо цінує.

— А що він робитиме, коли буде на волі?

— Я про це потурбуюся. Ви тільки витягніть його.

— Гарантій не буде. Якщо з ним щось станеться, це буде не наша провина.

Мітч підвівся й поглянув на годинник.

— Я маю бігти. Впевнений, що там на вулиці мене вже чекають.

— Коли ми знову побачимося?

— Вона вам зателефонує. Просто роби те, що вона скаже.

— Мітчу, облиш це! Не треба знову починати всю процедуру! Вона може зі мною про все говорити по телефону. Присягаюся! Наші лінії чисті. Будь ласка, не починай.

— Як твою маму звати, Таррансе?

— Що? Доріс.

— Доріс?

— Так. Доріс.

— Світ тісний. Не можна використовувати Доріс. Кого ти запрошував на вечірку випускників?

— Е-е-е, здається, я й не ходив на неї.

— Мене це не дивує. А як звали твою першу кохану, звісно, якщо вона в тебе була?

— Мері Еліс Бреннер. Гаряченька штучка, сама до мене чіплялася.

— Аякже! Отже, мою помічницю звати Мері Еліс. Наступного разу, коли телефонуватиме Мері Еліс, роби так, як вона скаже. Добре?

— Я не можу чекати.

— Зроби мені ласку, Таррансе. Я вважаю, що Толлар прикидається і побоююся, що його фальшивий серцевий напад якось пов’язаний зі мною. Нехай ваші люди повинюхують тут, чи справді в нього був серцевий напад.

— Звісно. Нічого нам більше робити.