Пора серця. Листування

Мовчання, що його обоє партнерів сприймають як болісне або ж як укладене у негласній згоді, є важливим елементом у репрезентованих в цьому листуванні шести часових відтинках, межі яких тісно пов’язані з біографічними перипетіями в їхньому житті. Між спільними тижнями у Відні й тим останнім із 196 документів — листів, поштових листівок, телеграм, присвят і однієї нотатки про розмову — це від’їзд Целана з Відня у напрямку Парижа наприкінці червня 1948 р., зустріч обох наприкінці травня 1952 р. під час зібрання Групи 47 в Ніндорфі, яка на тривалий період стала їхньою останньою, відновлення любовного зв’язку в жовтні 1957 р. після засідання у Вупперталі, зустріч Бахман з Максом Фрішем улітку 1958 р. і, нарешті, загострення Целанової психічної кризи в кінці 1961 р. після апогею організованих вдовою Івана Ґоля — Клер Ґоль — закидів у плагіаті, з якої виросла т. зв. «афера Ґоль», завдяки якій листовний обмін, як всі інші види спілкування Целана, врешті-решт були припинені. Все це окремі стики позначеної дисконтинуальністю, багатою варіантами листовної розмови: кожен з цих маркованих поворотними пунктами відтинків має власне обличчя завдяки власному тону, власним темам, власній динаміці, власним формам мовчання, а значить і ту асиметрію, яка щоразу потребує нового визначення.

Перший із цих часових відтинків, який позначений зустріччю у Відні, — це дарчий вірш Целана «У Єгипті». Вже на самому початку він маркує суттєві елементи цієї дружби, яка зберігає свою значимість до самого кінця. Локалізований своїм заголовком у вигнанні, вірш за допомогою риторики декалогу розкриває основоположну суперечливість між трьома жінками, наділеними єврейськими іменами, з якими тісно пов’язане ліричне Ти, котре є тут об’єктом звертання, з одного боку, та жінкою, характеризованою лише через свою чужість, з іншого. Покладений неназваною інстанцією на ліричне Ти як промовляюче та любляче посередницький зв’язок між обома сторонами в дев’яти «заповідях» — це еротичний зв’язок, але водночас також зв’язок між поетом і читачем, що пам’ятає про цю відмінність. Без смутку за залишеною в минулому зв’язок віднесеної до сучасності чужинки з ліричним Ти неможливий; проте звертання до безіменної, до неєврейки, вже само по собі уможливлює пам’ять про замордованих, про тих, які належать ліричному Ти в усвідомленні болю. Бахман не є цією чужинкою; майже через десять років Целан саме на прикладі цього вірша продемонструє, як диференційовано він дивиться на зв’язок між життям і віршем, який потрібно актуалізувати завжди по-новому в процесі читання: «Кожного разу, коли я читаю його, я бачу, як Ти входиш у цей вірш: Ти — життєвий ґрунт, зокрема й тому, що Ти є і продовжуєш бути виправданням мого промовляння.» (№ 53). Все нове й нове входження-у-вірш стає можливим тому, що зустріч — навіть якщо Целан саме це й заперечує, підхоплюючи старанно закреслене Бахман в одному ранньому паризькому листі слово, — має щось «показове» (№ 18 і 19), й саме це вже вписано у дарчий вірш.