Основи загальної психології. Том I
- Автор: Полозенко О. В., Яшник С. В.
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Жанр: Психология
Электронная книга - «Основи загальної психології. Том I». Краткое содержание книги:
Навчальний посібник розраховано насамперед на студентів і викладачів психології.
Виокремлюють різновиди усного монологічного мовлення — функціонально-змістові типи мовлення: опис, розповідь, роздум. Опис є відносно розгорнутою словесною характеристикою предмета чи явища, відображенням основних його властивостей в статистичному стані. Структура опису: загальне враження від предмета, характеристика основних ознак і деталей, ставлення до описуваного предмета. Розповідь — повідомлення про послідовні події, факти, що розгортаються в часі. Розгорнуте монологічне висловлювання даного типу складається із таких компонентів: зачин, основна частина, кінцівка. Роздум відображає причинно наслідковий зв'язок між певними фактами. Будова роздуму: теза (думка, що доводиться), аргументи на її підтвердження чи спростування, висновок.
Поряд з існуванням відмінностей відмічається певна спільність і взаємозв’язок діалогічного та монологічного мовлення. Насамперед їх об’єднує спільна мовна система. Монологічне мовлення що виникає в дитини на підґрунті діалогічного, пізніше органічно входить до розмови, бесіди тощо.
Письмове мовлення. Найскладнішим різновидом висловлювання є писемне монологічне висловлювання. Воно з’явилося пізніше за усне. Першими його спробами були наскальні малюнки — ідеографічне мовлення. Його можна розглядати як нагадування самому собі про те, що необхідно розповісти. Пізніше з’явилося ієрогліфічне письмо (знаки предметів) і тільки по тому — алфабетичне, яким ми користуємося сьогодні. Його винахід приписують давнім фінікійцям.
Письмове мовлення за своєю комунікативною природою є монологічним, може вживатися в різних формах: письмове повідомлення, доповідь, письмова розповідь, письмове висловлення думки, роздум тощо. За структурою письмове мовлення відрізняється від усного насамперед тим, що письмове — це мовлення без співрозмовника чи з уявним співрозмовником. Воно не володіє жодними додатковими засобами впливу на партнера, окрім слів, їх розміщення і вживання розділових знаків. Тому письмове мовлення повинне бути достатньо граматично наповненим, оскільки саме ця повнота дозволяє зробити письмове повідомлення зрозумілим. Відрізняються письмове та усне мовлення і за процесом розуміння: написане завжди можна перечитати, тобто довільно повернутися до всіх уведених до нього ланок, що практично є неможливим при розумінні усного мовлення.
У процесі порівняння речень щойно створених із попередніми людина може вносити в них корективи. Під час такого систематичного вправляння досягається досить високий рівень культури писемного мовлення, який дає змогу висловлювати думки так, щоб вони були зрозумілі читачеві.
Ще одна суттєва відмінність усного й писемного мовлення пов’язана з фактом походження обох зазначених видів: усне мовлення формується в процесі природного спілкування дитини з дорослими, письмове — тільки в процесі систематичного усвідомленого навчання.
Внутрішнє мовлення. З точки зору генезису людської свідомості внутрішнє мовлення є модифікацією зовнішнього і виникло внаслідок диференціації його функцій. Ускладнення трудової діяльності у процесі суспільно-історичного розвитку призвело до потреби її планування, обдумування, попереднього відтворення у головах людей. У міру вичленення із безпосередньої практичної діяльності розумових дій як самостійних зовнішнє мовлення, що спочатку було вплетене в практичну діяльність і супроводжувало її, починало виконувати функцію її підготовки, а також інші функції, пов’язані з можливістю здійснення розумових дій. Таким чином, внутрішнє мовлення з’являється з виникненням розумових дій. Внутрішнє мовлення — це вся та мовна діяльність, яка виконує психологічно внутрішні функції.
Основні ознаки внутрішнього мовлення:
— відсутність вокалізації (промовляння вголос). Однак елементами внутрішнього мовлення можуть бути голосно вимовлені окремі слова у стані емоційного збудження, висловлювання не розраховані на слухача;
— закритість у свідомості;
— внутрішньому мовленню властива більша предикативність (вживання дієслівних форм), ніж іншим видам мовленнєвої діяльності;
— перевага семантики над фонетикою (лексичного значення над звуковим проявом) і смислу над значенням;
— це мовлення «для себе» — виникає як задоволення внутрішніх потреб.
Внутрішнє мовлення характеризується фрагментарністю та уривчастістю, оскільки ми самі себе розуміємо із півслова. Воно формується на основі зовнішнього, а отже, має соціальне походження. Процес переходу зовнішнього мовлення у внутрішнє називається інтеріоризацією, а зворотний — екстеріоризацією мовлення. Екстеріоризація мовлення потребує значного тренування, оскільки те, що зрозуміло для себе, не завжди легко вербалізувати, сформулювати думку так, щоб вона стала зрозумілою всім.
Звичні з дитинства форми спілкування людини, специфіка професії, особливості розумової та трудової діяльності формують певний її стиль мовлення. Звичайно, для характеристики функціонально-стильової системи важливою є форма мовлення — усна чи писемна. В усній формі мовлення виокремлюють розмовно- побутовий та ораторський стилі. У писемній — публіцистичний, художній, науковий, офіційно-діловий. У сучасній українській мові лінгвісти визначають такі функціональні стилі:
— ораторський,
— розмовний,
— художній,
— епістолярний,
— публіцистичний,
— науковий,
— офіційно-діловий,
— конфесійний.
Розмовний (розмовно-побутовий) виявляється в повсякденному спілкуванні між людьми; художній — у прозі та поезії, у розповідях про щось; діловий — у доповідях, документах; науковий — у лекціях, наукових працях, адже пов’язаний із пізнавальною діяльністю; епістолярний — у листах та посланнях; публіцистичний — у статтях, репортажах, памфлетах тощо; ораторський — у промовах, виступах; конфесійний — у мові релігійних книг, молитвах.
4. Розвиток мовлення
Підґрунтям теорії розвитку мовленнєвої діяльності стало концептуальне положення В. Гумбольдта: «Засвоєння дітьми мови не є пристосування слів, їх складання в пам’яті і оживлення з допомогою мовлення, однак є розвитком мовної здатності з віком і вправлянням».
Процес формування мовленнєвої діяльності (і відповідно засвоєння системи рідної мови) поділяється на низку послідовних періодів чи стадій:
1) підготовчий (з моменту народження до року);
2) переддошкільний (1–3 роки);
3) дошкільний (3–7 років);
4) шкільний (7-17 років).
Розвиток мовлення дітей до трьох років у свою чергу поділяється на три основні етапи: домовленнєвий (гуління та лепетання), етап первинного засвоєння мови (дограматичний), етап засвоєння граматики.
Дитина починає засвоювати мову із оволодіння звуковою формою вираження мовного знаку. Артикуляція звуків — досить складне завдання, тому процес «тренування» у вимовлянні є достатньо тривалим (3–4 роки). У всіх нормально розвинених дітей існує певна послідовність освоєння звукової форми мови і розвитку передмовних реакцій: гуління, «сопілка», лепетання і його ускладнений варіант — модульоване лепетання. Формування структури складу припадає на період лепетання. У віці 9-10 місяців відбувається якісний стрибок мовленнєвого розвитку дитини: з’являються перші нормативні, предметно співвіднесені слова. У віці 10–12 місяців дитина всі іменники вживає у формі називного відмінка однини. Спроби зв’язати слова у фрази з’являються пізніше — до 1,5 року. Потім відбувається процес освоєння наказового способу дієслів (йди- йди, дай-дай). Традиційно вважається, що з моменту появи у мовленні дитини множини, починається процес засвоєння граматики. У залежності від індивідуального всі діти по-різному просуваються у своєму мовленнєвому розвитку.