Світанок

— Що смішного? — видихнула вона.

— Джейкоб, — відповів він.

Вона обернулася, посилаючи і мені змучену посмішку.

— Джейк такий нервовий, — погодилася вона.

Чудово, я перетворився на придворного блазня.

— Піф-паф, — пробурмотів я, націлюючи на них уявний пістолет.

Вона знову всміхнулася і зробила ще один великий ковток із горнятка. Я здригнувся, почувши, як соломинка забуркотіла, втягуючи бульбашки повітря.

— Готово, — мовила Белла вдоволено. Голос її був чіткіший — до сі хрипкий, проте вже не той шепіт, що сьогодні зранку. — Якщо я не виблюю це, Карлайле, ти повиймаєш із мене голки?

— Щойно зможу, — пообіцяв він. — Відверто кажучи, вони все одно не приносять бажаного результату.

Розалія попестила чоло Белли, і вони обмінялися поглядами, повними надії.

І всі миттю помітили — горнятко людської крові змінило все. До Белли поверталася барва — на воскових щоках з’явився ледь помітний рум’янець. І вона, здається, більше не потребувала, щоб Розалія підтримувала її. Дихала вона легше, і я міг заприсягнутися, що серцебиття її стало дужчим, рівнішим.

Самопочуття її поліпшилося.

А тінь надії в Едвардових очах зміцніла.

— Хочеш іще? — наполегливо запропонувала Розалія.

Белла зіщулилася.

Едвард метнув на Розалію лютий погляд, перш ніж заговорив до Белли.

— Тобі не треба пити ще просто зараз.

— Так, знаю. Але… мені хочеться ще, — похмуро зізналася вона.

Розалія тонкими й гострими пальцями розчесала гладеньке волосся Белли.

— Тобі не слід соромитися цього, Белло. Твоє тіло має потреби. Ми це розуміємо, — спершу голос її був заспокійливим, проте за мить вона гостро додала: — А якщо хтось цього не розуміє, його тут не тримають.

Фраза призначалася мені, звісна річ, проте я не збирався дозволити білявці вивести мене з рівноваги. Я був радий, що Белла почувалася краще. Що з того, що засіб досягнення мети викликав у мене огиду? Я ж бо нічого навіть не сказав.

Карлайл забрав горнятко з долоні Белли.

— Я миттю.

Коли він зник, Белла втупилася в мене.

— Джейку, ти маєш жахливий вигляд, — прокаркала вона.

— На себе подивися.

— Я серйозно — ти коли востаннє спав?

Я хвильку подумав.

— Га! Я навіть і не певен.

— О Джейку! Я й твоє здоров’я занапащу. Не будь дурним.

Я скреготнув зубами. Вона має право вбивати себе заради почвари, а я не маю права пропустити кілька ночей сну, щоб подивитися, як вона це робить?

— Будь ласка, спочинь, — вела вона далі. — Нагорі є кілька ліжок — можеш прилягти у будь-якому з них.

Та вираз на обличчі Розалії свідчив про протилежне — жодне з ліжок не призначалося мені. Я на мить замислився, для чого Несплячій Красуні взагалі потрібні ці ліжка. Чи просто вона так ревно берегла свою власність?

— Дякую, Білко, я радше посплю на землі. Подалі від задушливого повітря, знаєш.