Фрагменти із сувою мойр. Частина 1. Кросворд
- Автор: Шевчук Валерий Александрович
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Либідь
- ISBN: 978-966-06-0664-7, 978-966-06-0665-4
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Фрагменти із сувою мойр. Частина 1. Кросворд». Краткое содержание книги:
Герой твору, молодий учитель, розв’язує загадку: хто вона, та чарівна коханка, яка знає про нього майже все, а він про неї — практично нічого…
Для широкого загалу.
— Ти задумлива! — каже одна з нас.
— Ти як тихе озеро! — каже єдиний наш чоловік, який дуже любить свою дружину.
Але ніхто з них не відає, як мене багато, коли від’єднуюсь од них (це в нас принцип — від’єднуватися, тільки чоловік із жінкою та сином не роз’єднуються, бо вони ніби щось одне), особливо, коли я на цьому камінні, у цій затишній бухті; мені не хочеться, щоб хтось бачив моєї голизни, бо то була б профанація, я ж тут почуваюся первісною людиною. Без будь-кого, без обов’язків, без спогадів, без батьків, дідів та прадідів, без майбутнього, тобто планів, без нічого. Ніхто мені не заважає, і хочу, щоб так було. Я весь час одна, хоча можна бути самітною й на великому пляжі. Але то не те. Я на кручі. Але інколи мушу опускатися на землю, коли треба щось готувати за чергою чи коли навіть збиратися на сніданки, обіди й вечері. Інколи вирушаємо в екскурсії. Піднялися пішки до Фороської церкви, і хоч можна було під’їхати, бо рухалися численні машини, але ми пройшли пішки п’ятнадцять кілометрів. Лівадійський палац, а потім десять кілометрів сонячної дороги. Сонячна дорога мене надихає, і я декламую подумки: «Ми будемо ходити! Ми будемо їздити! Ми будемо жити!» Я — зі своїми приятелями, але я без них. Бо мені нецікаво: хто що сказав і хто пішов і з ким. Мене вабить нескінченне літо, нескінченне море, і моя душа від того — також нескінченна. Тягнеться за тією чайкою, котра щойно сиділа на великому камені, а тепер вигинається наді мною, легка й незалежна, і я відчуваю, як її легка тінь ковзає по моєму в’ялому тілу, що розтеклося по цьому камінню і ледь-ледь утримує свою форму.
Сидимо з хлопчиком, його звуть Максим, і він мій друг, на краю кручі, і нам здається, що на краю світу. Він так і сказав:
— Це ж край світу, тьотю Іро, правда?
Я згодилася.
Пройшов тільки один дощ, але я не люблю дощів, а більше сонце, сонячне море, сонячне каміння І сонячні дороги. Отож коли з’являються хмари, почуваюся відьмочкою і відганяю це рване сіре лахміття геть. І воно мене слухається, бо неохоче завертає за гору. Згадай Іфігенію, вона також була тут і стала жрицею у своєму храмі, тобто храмі свого імені. Зараз я теж почуваюся жрицею у своєму храмі — ось звідки у мене сила відганяти хмари.
Такий зворушливий цей хлопчик, мій друг, а який він чудовий, коли стоїть у своєму плащику на кручі, а отже, на краю світу. Його плащик — мов крила. Ось-ось полетить ця голубоока пташка, і мені буде від того жаль.
Уранці роблю зарядку. Я на кручі, а моя тінь далеко внизу, так дивно махає руками чи ногами. При цьому мені здається, що мої друзі, навіть хлопчик — просто «інші люди», і мені нема до них жодного інтересу. Тому розкидаю тіло на піску біля води, сама вода мене не вабить, і муркочу якісь нескладні рецитації про сонце і скелі, облиті ним, і про сонячну любов, якої вистачає на всіх. Час не йде, а тече.
Якось із моєї кишені випали ключі. Нагнулася, щоб підняти, і вони опекли пальці холодом. Які вони тут непотрібні й чужі, бо на краю світу не потрібно ключів. Саме тут, де панує Іфігенія, яка не терпіла чужинців. Але я для неї не чужинка, а ніби сестра. Особливо це відчуваю вранці, бо люблю ранки, тоді видно всі звивини на Фороських скелях, бо коли сонце заходить, видно тільки голубувато-сірий кряж.