Браслет із знаком лева
- Автор: Холодюк Леся
- Год: 2000
- Язык: украинский
- Год: «Червона Калина»
- ISBN: 5-7707-0729-1
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Браслет із знаком лева». Краткое содержание книги:
Марта Квитко, котра летить до свого вуйка в Австралію. Довгою, сповненою небезпечних,
трагічних пригод, стає її дорога до Мельбурна.
Перед читачем постає екзотичний світ Індонезії, в якому живуть, кохають і діють
герої нової книжки української письменниці Лесі Холодюк (Лариси Федорів) «Браслет із
знаком лева».
Марта вдарила головою об дошку вдруге, втретє. Скаженіла од болю, чи від відчуття того, що дошка вже ворушиться. Ще раз — і вона вийде з цієї домовини! Од цього сила удару наростала. У голові загорілися яскраві вогники, освітили її пастку, у правому куті якої лежав напівзгнилий оберемок висохлої трави.
Це, очевидно, та трава, що пробивається крізь дошки у підлозі, — встигла подумати дівчина.
Тіло від болю розпростерлось і полетіло туди, де догнивала колись жива рослинність. Морок заповз усередину, повністю оволодівши нею…
19
Поховали Стефана. Майкл відчував себе так, наче весь час женеться проти вітру. Біжить, і йому конче треба прокричати на весь світ про свій біль, а говорити важко, майже неможливо, бо холодне повітря відразу, як тільки відкриє рота, потрапляє у саме серце, ранить його і болить. І як це може бути?
Майкле, а хіба ти не пережив таке саме, коли загинула твоя мати? Невже не пам’ятаєш, як вона привітно махала тобі рукою з протилежної сторони вулиці? Вона саме тоді приїхала відвідати тебе в університеті і чекала, як домовлялися, біля бару «Золота сова», де студенти полюбляли зустрічатися після занять. Ви у ті роки цмулили пиво і влаштовували такі дебати, що добросердний господар вивішував на дверях табличку «Closed» і дозволяв вам відводити душу. Зіткнення думок, смаків, наукових гіпотез та політичних гасел — казна-який коктейль, але власник «Золотої сови» любив відчувати себе хоч у такий спосіб причетним до студентства Йєльського університету. Така поблажливість була не випадковою, про університет давно вже говорили як про колиску американського уряду. І господар бару кожному, хто заходив до нього, повагом втовкмачував суть цієї крилатої фрази, прикрашаючи стіни світлинами високопоставлених сенаторів та членів уряду, котрі свого часу вчились в Йєлі і, безсумнівно, пили пиво саме тут.
Отож мати виглядала так молодо, що твої друзі навіть присвиснули, коли побачили струнку жінку, яка привітно махала рукою і кликала: Майкле, Майкле!
Ти теж відгукнувся: «Привіт, ма!» — але не побіг, як завжди, через вулицю, по якій у два ряди мчали туди-сюди автомобілі, а шаснув у маленьку крамничку і купив букетик темнофіалкових квітів. Ти навіть не знаєш їх назви, але вони так нагадували мамині добрі очі. Ти вже простягнув долара (загалом, це зайняло у тебе якихось сорок-п’ятдесят секунд), коли почув…
.. як важко бігти проти вітру, коли треба так багато сказати, а немає кому…
… почув, як завищали колеса і несамовито зойкнула огрядна пані, що саме виходила з крамнички. Потім ще так довго (чому так довго?) обсипалося скло розбитої вантажівкою вітрини на протилежній стороні вулиці, неподалік «Золотої сови», де якихось сорок-п’ятдесят секунд тому ще привітно махала рукою його мати.
Пригадуєш, як ти відсахнувся від темнофіалкових квітів, які врятували твоє життя, забравши її? Ще тоді, лиш обернувшись і побачивши…
… не годен й слова більше сказати, бо скляні крижини розбитої вітрини сипляться і сипляться, і якимось чином потрапляють усередину самого себе…
… побачивши, що матері більше немає, ТИ ЗБАГНУВ САМЕ ЦЕ. А ти ж любив бігти на перший її помах відразу через вулицю, випробовуючи свої та її нерви, спритно маневруючи між автомобільним потоком, створював справжнісіньку какафонію із скреготання гальм та гудіння клаксонів…
У напівтемній кухні, що примикала до зали кав’ярні, Майкл врешті опам’ятався, що сидить і нічого не помічає перед собою уже кілька годин. А, можливо, лише кілька секунд? У принципі, різниці жодної.
Із заціпеніння вивів Ліан.
— Ероут викрав вночі Марту.
… прошите автоматною чергою скло вітрини обсипає крижинами до п’ят… Червоніють білі лілеї…
— Звідки ти знаєш?
Ліан підсів до столу.
— Сьогодні зранку арабка з Флор купувала, як завжди, у нашої сусідки ярину. Їй по секрету сказала, що більше не приїде, бо Ель Даві страшно розгніваний через те, що у нього викрали вночі улюблену білявку. Завтра від’їжджає додому. А Тіт зі своїм катером десь зник. Правда, радар зафіксував, що якесь суденце бродило вночі сюди-туди від нас до Флор і знову на Ентанго, а от коли потім взяло курс на Суматру, то вибухнуло. Тільки чия то була моторка, поки що не встановлено. Може, й Тітова…
— Що? — скрикнув Майкл. — Там же могла бути Марта!
— Стривай, судара, не гарячкуй. Я ось що тобі скажу. Ероут вночі відходив від берега на катері разом з Тітом, їх бачив ліхтарник Фатухелу. А повернувся Ероут один, це теж він бачив, тільки до хати під’їхав джипом. Во! Тому й кажу: Ероут викрав Марту і десь заховав її на нашому острові. А Тітові велів замести сліди…