Етюди про звичаї

— Досить корнішонів, досить анчоусів: так можна без сорочки залишитись! — сказала вона Сільвії одного ранку, коли вирішила повернутися до колишньої програми.

Пан Горіо був людина скромна; ощадливість, властива людям, які самі досягли достатку, стала в нього звичкою. Суп, варене м'ясо й овочі — такі були й назавжди лишилися його улюблені страви. Отже, пані Воке було дуже важко мучити свого пансіонера і йти всупереч його уподобанням. Утративши надію чим-небудь дозолити цьому старому, вона почала його принижувати; пансіонери, зрештою, теж пройнялись її неприязню до Горіо і заради втіхи помагали їй мститися на ньому.

Під кінець першого року вдова сповнилася такою підозріливістю, що запитувала себе, чому цей купець, маючи сім чи вісім тисяч ренти, розкішний срібний посуд та чудові, як у куртизанки, коштовності, жив у її пансіоні і платив таку скромну порівняно з його статками суму? Протягом більшої частини року Горіо раз чи двічі на тиждень обідав не в пансіоні, потім став обідати десь в іншому місці тільки двічі на місяць. Ці прогулянки пана Горіо якнайкраще відповідали інтересам пані Воке, а тому вона була дуже невдоволена, що з часом її пансіонер почав обідати тільки вдома. Таку переміну вона приписувала як поступовому зменшенню його капіталу, так і бажанню дошкулити хазяйці. Одна з найогидніших рис таких мізерних натур полягає в тому, що вони приписують власну дріб'язковість іншим. На лихо, в кінці другого року пан Горіо підтвердив плітки, об'єктом яких був: він попросив пані Воке перевести його на третій поверх і зменшити плату за пансіон до дев'ятисот франків. Горіо змушений був так суворо економити, що взимку не опалював своєї кімнати. Вдова Воке зажадала, щоб він заплатив наперед; пан Горіо, якого відтоді вона почала звати «батьком Горіо», погодився на це.

— Всі намагалися розгадати причину такого занепаду. Нелегка річ! Батько Горіо, як казала вдавана графиня, був потайний і мовчазний. За логікою пустоголових людей, які залюбки плещуть язиками, бо на умі у них самі дурниці, — той, хто не розказує про свої справи, напевне робить щось погане. Отже, цей «статечний купець» перетворився на шахрая, цей «зальотник» — на старого пройду. На думку Вотрена, що в той час оселився у «Домі Воке», батько Горіо грав на біржі і, втративши велику суму, тепер, як кажуть у фінансовому світі, «підробляв» на ренті. Інші запевняли, ніби він один із дрібних картярів, котрі щовечора ставлять на щастя франків по десять. Дехто навіть вважав його за шпигуна таємної поліції; проте Вотрен запевняв, що для цього Горіо не досить хитрий. Казали також, ніби Горіо — скнара, лихвар, що він скуповує лотерейні білети. З нього робили якийсь таємничий виплід пороку, ганьби та безсилля. А проте, хоч яку огиду викликали його пороки й поводження, старого не виганяли, бо він платив за пансіон. Врешті, з нього була й користь — кожен міг кпинами або знущанням виливати на нього свій поганий чи добрий настрій.