Етюди про звичаї
- Автор: де Бальзак Оноре
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: "Фоліо"
- ISBN: 966-03-3705-1
- Переводчик: Ірина Сидоренко
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Етюди про звичаї». Краткое содержание книги:
Читачі мають щасливу нагоду ознайомитись з найвідомішими творами геніального французького письменника XIX ст., який був не тільки тонким психологом, незрівняним побутоописувачем, але й одним з найоригінальніших мислителів своєї доби.
— Коли б я був тут, — казав їй Вотрен, — то з вами не трапилося б такого лиха! Я вмить викрив би шахрайку. Мені вони по знаку!
— Як усі обмежені люди, пані Воке звичайно не виходила з кола самих подій і не дошукувалась їх причини. Власні хиби вона охоче перекладала на інших. Зазнавши такої втрати, вона знайшла винуватця свого лиха — чесного вермішельника; відтоді, як вона сама казала, в неї відкрилися на нього очі. Впевнившись у марності свого кокетування та витрат на привабливість, вона без довгих міркувань знайшла причину невдачі. У сердешного пансіонера вона помітила, за її висловом, якийсь задмух. Пані Воке побачила, що її так ніжно виплекана надія грунтувалася на піску і що вона ніколи «нічого не доб'ється від цього старигана», як рішуче висловилася графиня котра, певно, добре на цьому розумілась. У своїй неприязні пані Воке зайшла, певна річ, значно далі, ніж доти у дружбі. Її ненависть була рівнозначна не колишньому коханню, а ошуканим надіям. Людське серце часом відпочиває, підносячись на вершини любові, але рідко коли спиняється на крутому схилі ненависті. Проте пан Горіо все ж був її пансіонером, — отже, вдова мусила стримувати вибухи свого враженого самолюбства, тамувати жадобу помсти, мов той чернець, скривджений своїм настоятелем. Дріб'язкові натури задовольняють свої почуття, добрі чи лихі, нескінченними дріб'язковими вчинками. Вдова застосувала всю свою жіночу хитрість, вигадуючи потаємні утиски для своєї жертви. Почала з того, що скасувала всі надбавки, що сама ж увела в харчування.
— Досить корнішонів, досить анчоусів: так можна без сорочки залишитись! — сказала вона Сільвії одного ранку, коли вирішила повернутися до колишньої програми.
Пан Горіо був людина скромна; ощадливість, властива людям, які самі досягли достатку, стала в нього звичкою. Суп, варене м'ясо й овочі — такі були й назавжди лишилися його улюблені страви. Отже, пані Воке було дуже важко мучити свого пансіонера і йти всупереч його уподобанням. Утративши надію чим-небудь дозолити цьому старому, вона почала його принижувати; пансіонери, зрештою, теж пройнялись її неприязню до Горіо і заради втіхи помагали їй мститися на ньому.
Під кінець першого року вдова сповнилася такою підозріливістю, що запитувала себе, чому цей купець, маючи сім чи вісім тисяч ренти, розкішний срібний посуд та чудові, як у куртизанки, коштовності, жив у її пансіоні і платив таку скромну порівняно з його статками суму? Протягом більшої частини року Горіо раз чи двічі на тиждень обідав не в пансіоні, потім став обідати десь в іншому місці тільки двічі на місяць. Ці прогулянки пана Горіо якнайкраще відповідали інтересам пані Воке, а тому вона була дуже невдоволена, що з часом її пансіонер почав обідати тільки вдома. Таку переміну вона приписувала як поступовому зменшенню його капіталу, так і бажанню дошкулити хазяйці. Одна з найогидніших рис таких мізерних натур полягає в тому, що вони приписують власну дріб'язковість іншим. На лихо, в кінці другого року пан Горіо підтвердив плітки, об'єктом яких був: він попросив пані Воке перевести його на третій поверх і зменшити плату за пансіон до дев'ятисот франків. Горіо змушений був так суворо економити, що взимку не опалював своєї кімнати. Вдова Воке зажадала, щоб він заплатив наперед; пан Горіо, якого відтоді вона почала звати «батьком Горіо», погодився на це.
— Всі намагалися розгадати причину такого занепаду. Нелегка річ! Батько Горіо, як казала вдавана графиня, був потайний і мовчазний. За логікою пустоголових людей, які залюбки плещуть язиками, бо на умі у них самі дурниці, — той, хто не розказує про свої справи, напевне робить щось погане. Отже, цей «статечний купець» перетворився на шахрая, цей «зальотник» — на старого пройду. На думку Вотрена, що в той час оселився у «Домі Воке», батько Горіо грав на біржі і, втративши велику суму, тепер, як кажуть у фінансовому світі, «підробляв» на ренті. Інші запевняли, ніби він один із дрібних картярів, котрі щовечора ставлять на щастя франків по десять. Дехто навіть вважав його за шпигуна таємної поліції; проте Вотрен запевняв, що для цього Горіо не досить хитрий. Казали також, ніби Горіо — скнара, лихвар, що він скуповує лотерейні білети. З нього робили якийсь таємничий виплід пороку, ганьби та безсилля. А проте, хоч яку огиду викликали його пороки й поводження, старого не виганяли, бо він платив за пансіон. Врешті, з нього була й користь — кожен міг кпинами або знущанням виливати на нього свій поганий чи добрий настрій.