Смарагдова планета

Наприкінці жорстокого століття шістнадцятого, — втім, можливо, вже настало криваве сімнадцяте, — погідною літньою дниною збираючи суниці у лісі пана Щенсного, селянка цього пана — сімнадцятилітня Настя Мандрика — почула тихий стогін. Недовго шукала: під корявим старезним дубом, в заростях кропиви набрела Настя на зраненого молодого козака.

Спершу хотіла закричати на весь голос, метнутися в село за підмогою, та затисла собі рота: зметикувала, що після недавніх боїв між шляхтою і бунтівниками з числа реєстрових — поранений козак у лісі не випадково опинився. Дізнавшись про Настину знахідку, пан міг наказати: посадити хлопця на палю або відправити в місто до суддів немилостивих. Через те дівчина стала мовчки розглядати сердегу, міркуючи, як би йому допомогти.

Вочевидь, козак проповз чималу відстань від того місця, де його поранило. Трава була витолочена, наче по ній волочили лантух, і густо покраплена кров’ю. Біль і спека змордували пораненого, губи його спеклися, лице ховала маска з пилюки, замішаної на потові. Помітила пильна Настя й те, що драний синій жупан на козакові з дорогого сукна, перська шабля всіяна каменями, а чоботи із зеленого сап’яну не соромно й магнатові мати про вихід…

Звалити хлопця на плечі не вдалося, тягти, взявши під пахви, — важко й незручно. Поміркувавши хвилину, Настя дотягла його до найближчих кущів ліщини і сховала там. Потім стрімголов майнула додому за батьком.

Удовин Степан Мандрика, на диво меткий і дужий, як на свої шістдесят п’ять (Настя була його найменшенькою, два сини загинули у кримському поході), без зайвих слів запріг Гнідка і поїхав до лісу. На возі під соломою знесилений козак був таємно доставлений у Степанову хату.

Вечоріло. Заслонивши вікна, при світлі скіпки Мандрика, про якого йшла слава відуна й лікаря, роздягнув пораненого наголо. Настя хотіла одвернутися, але батько звелів допомагати:

— Вчись! Помру — тобі людей лікувати. Худорляве блідо-смагляве тіло козака було прооране через груди і плече двома зарубами, кров так і яріла з них. Степан бубонів, нахиляючись до глибоких ран та поводив рукою над ними.

— Рубали не боляче, кололи не коляче, кров червона руда, сукровична зупинись, не виходь, залишся в рабові Божому, імені не знаю, і течи по жилочках, куди треба і як треба, а на воленці тобі робити нічого, впадеш на суху землю й пропадеш, пропадеш. Кажу, руда червона, сукровична не течи куди не слід, а течи де тобі треба й буде тобі добре, добре, а рабу Божому, імені не знаю, легко, легко! Зупинись же, руда червона, я велю тобі і ти корись: мова сильна моя і кріпка, яко камінь адамас! Зупинись, зупинись, зупинись!..