Книга пригод 3
- Автор: фон Додерер Хаймито, Франс Анатоль
- Год: 1995
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Александр Терех
- Жанр: Европейская старинная литература
Электронная книга - «Книга пригод 3». Краткое содержание книги:
СКОТТ ВАЛЬТЕР. Два гуртоправи
ІРАСЕК АЛОЇС. Тчевське вогнище
РААБЕ ВІЛЬГЕЛЬМ. Чорна галера
ПРЕМЧАНД. Саті
МЕЙЄР КОНРАД-ФЕРДІНАНД. Плавт у жіночому монастирі
ФРАНС АНАТОЛЬ. Чудо зі скнарою
ЙОВКОВ ЙОРДАН. Індже
ПО ЕДГАР АЛЛАН. Провалля і маятник
АСЕВЕДО ДІАС ЕДУАРДО. Бій у руїнах
АЛАРКОН ПЕДРО АНТОНЮ де. Офранцужений
ГАРДІ ТОМАС. Троє незнайомців
ДЖЕКОБС ВІЛЬЯМ. Чорний кіт
ДОДЕРЕР ГАЙМІТО фон. Подвійна брехня, або Антична трагедія на селі
ДОЙЛ КОНАН АРТУР. «Лев'яча грива»
ІБАНЬЄС ВІСЕНТЕ БЛАНКО. Подвійний постріл
Вниз, неухильно й безжалісно вниз! Маятник коливався вже за три дюйми від моїх грудей! У нестямі я несамовито заборсався, силкуючись вивільнити ліву руку. Вона була вільна лише до ліктя. Натужуючись, я міг рухати нею від миски на підлозі й до рота, але не далі. Якби мені розірвати ремінь на лікті, я б ухопив рукою маятник і спробував його зупинити. То було б усе одно, що лавину зупинити!
Вниз, безупинно й нестримно вниз! Я задихався і шарпався'при кожному вимахові маятника. Пройнятий марним розпачем, я не відводив від нього погляду, стежачи, як він падає донизу й злітає угору, і щоразу, коли сталеве вістря наближалося, мимоволі заплющував очі, хоч смерть дарувала б мені визволення, — о так, справжнє визволення! І все-таки кожен нерв у мені тріпотів, коли я уявляв, як ледь помітне опускання механізму вгородить цю гостру лискучу сокиру в мої груди. Це надія спонукувала тріпотіти мої нерви, а все тіло скулюватись. Це надія, та сама надія, що тріумфує навіть під тортурами, що нашіптує слова втіхи навіть рокованому на смерть у катівнях інквізиції.
Я побачив, що яких десять — дванадцять вимахів, і сталь торкнеться халата; і водночас із цим спостереженням мій розум раптом прояснився і зосередився, підвладний цілковитому спокоєві розпачу. Вперше за багато годин, а може, і днів, я почав думати. Нараз я здогадався, що пута чи то попруга, якою мене перев'язано, з одноцільного ременя. Досить лише в одному місці гострому, наче лезо, півмісяцеві черкнути по ременю, як він трісне, і я лівою рукою зможу розсунути з себе решту пут. Але ж яка небезпечна буде близькість сталі у ту мить! Найменший хибний порух — і тобі смерть! Тож хіба ймовірно, щоб мої мучителі не передбачили такої змоги й не вбезпечилися перед нею? І чи можна сподіватися, що місяць пройде саме там, де пута обвивають мені тіло? Боячися зневіритись у своїй мізерній і, здається, останній надії, я трохи підвів голову, щоб глянути собі на груди. Попруга обсновувала мої кінцівки й тулуб в усіх напрямках, але тільки не на шляху вбивчого півмісяця.
Та ледве встиг я покласти голову, як мене осяйнула — інакше й не скажеш, — друга половина тієї самої недокінченої ідеї визволення, що тьмяно промайнула у мене в мозку, коли я був підніс шматочок їжі до своїх зашерхлих уст. Тепер переді мною була вся думка — хирлява, не зовсім твереза й не зовсім чітка, — але таки вся повністю. І я відразу з гарячковим завзяттям розпачу заходився її здійснювати.
Вже чимало годин круг невисокої лавки, де я лежав, кишма кишіло щурів. Вони були хижі, нахабні й ненажерні, і раз у раз глипали на мене своїми червоними очицями, неначе впевнені, що тільки-но я перестану ворушитися, як зроблюся їхньою здобиччю. «І що вони там їдять у цьому колодязі?» — подумалось мені.
Як я не відганяв їх, вони зжерли мою їжу мало не всю до крихти. Я безнастанно вимахував рукою над мискою, але неминуче одноманітні, ці рухи кінець кінцем стали зовсім ні до чого. Ненатлі хижаки дедалі частіше вгороджували гострі зуби в мої пальці. Рештками жирного й пряного їстива я щедро змастив ременя, куди лише здужав дістати, а тоді відвів руку від миски й завмер.
Спершу ненажерливих гризунів ошелешила й налякала раптова непорушність людини на лавці, і вони панічно сахнулись назад, а декотрі то й у колодязь шаснули. Але це тільки на хвильку: я недарма розраховував на їхню ненатлість. Завваживши, що я лежу без ніякого руху, один-два сміливіші з них скочили на лавку й обнюшили ременя. То було наче гасло до загального нападу. З колодязя посунули цілі нові гурти щурів. Вони видиралися на лавку, переповнювали її, сотнями товклися в мене по тілі. Розмірений рух маятника анітрохи їх не тривожив. Уникаючи його ударів, вони заповзялися коло намащеного ременя. Щури тислися один на одного, і товпище їхнє на мені щораз більшало. Вони вовтузились у мене на шиї, холодні їхні губи доторкались моїх губів; їх було стільки, що я мало не задихався під ними, огида, для якої й слова нема в людській мові, наповнювала мені груди і чимось важким та липучим холодила серце. Але ще хвилина, і я відчув, що кінець уже близько. Пути помітно слабшали. Я знав, що в кількох місцях їх уже перегризено.
Понадлюдським напруженням волі я примусив себе лежати непорушно.
Я таки не помилився у своїх розрахунках і терпів недаремно! Нарешті я відчув, що я вільний. Попруга обривками звисала з мого тіла. Але маятник тим часом уже майже черкав мені груди. Він уже роздер полотно, розірвав білизну під нею. Ще два вимахи, і гостре відчуття болю пронизало кожен мій нерв. Та мить визволення настала! Я ледь поворушив рукою, і мої рятівники гамірливе сипонули врозтіч. Сторожким рухом — обережно й помалу, спочатку вбік, а тоді назад — я вислизнув з обіймів ременя і півмісяць уже не міг дістати до мене. Бодай на часину, але я таки став вільний!