Репетитор

Чи згоден він?

— А чай з малиною в них є?

…Неподалік лікарні Андрій побачив телефон-автомат, підійшов, вставив карточку.

— Слухаю.

— …

— Слухаю!

— Я хотів вам сказати…

— Це ти, Андрію? А я тут Вірині малюночки розглядаю. Сила! До речі, я збираюсь їм розповісти про тебе…

— Я справді хотів вас убити. Дуже хотів. Ще з дитинства мріяв. Думав над цим день і ніч.

— Всього доброго!

— Чекай! Ти справді ненормальний. Я теж хотів убити свого батька, коли він кожного знайомого, не кажучи вже про нас з мамою, вперто переконував, що з мене не вийде нічого путнього. Я ніяк цього не міг йому вибачити. Але не сподівайся: мене ти так просто не позбудешся. Наступного разу придумай щось направду страхітливе.

…Андрій тримав у руках слухавку і не помічав, як до нього підійшла його Доля, скинула прибите пилюкою дрантя, відклала убік милиці, озирнулась… Такий передбачуваний світ раптом постав перед Нею рівнянням з багатьма невідомими, які здатні набувати значень в діапазоні від плюс до мінус нескінченність.

Поруч шуміло перехрестя, і чотири дороги розходились навсібіч, а Вона все озиралась, не знаючи, якою дорогою піде. І видно було, що Вона ще зовсім молода, і сонце здивовано осявало Її, дивуючись, чия це Доля стоїть в задумі на перехресті.

«Ніщо хороше не може тривати довго», — нарешті заспокоїв себе Андрій, опускаючи слухавку.

«Угу. Колись ти постарієш і помреш… або помреш ще до того, як постарієш, але яка це, по суті, велика ДРІБНИЦЯ», — заперечив він сам собі, рушаючи до перехрестя.