Родовичі
- Автор: Сліпачук Василь
- Год: 1991
- Язык: украинский
- Год: Веселка
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Родовичі». Краткое содержание книги:
Для середнього та старшого шкільного віку.
Росько хотів сказати, що він теж у снах ходить по землях свого роду, чує голоси матері, Літани, навідується до кузні дядька Родя і гріється біля вогню. Але ж він знав, що їх там немає, що рід огнищан загубився в степах, а старійшину смерть наздогнала під засохлою сосною на високому пагорбі. Через те і не йме віри Росько тому, що з ним діється у снах. Але хіба про це розкажеш, хіба можна взяти свою душу, показати оцьому лісовому незнайомцеві: дивись, мовляв, яка вона збентежена і сповнена розпачу, бо я теж безрідний тепер і блукаю, осиротілий і беззахисний, ось із вами у дрімучому лісі. Але не вмів так розповісти огнищанин, тільки скрушно хитнув головою і винувато глянув на свого рятівника.
Той, зрозумівши його розгубленість та вагання, підбадьорююче всміхнувся.
— Не журись, хлопче, і не лякайся чужої сторони… Поживеш у ній, звикнеш… Я теж у твої літа никав неприкаяно по світу, ніде було голову прихилити, забув своє ймення, бо ніхто про нього не питав… Тільки інколи, забившись у якусь нору чи рятуючись від звірів на дереві, я кликав свою матір. І вона приходила, гладила теплою долонею по голові, втішала: «Не плач, сину, не плач… Боги поб’ють тих чужинців, які забрали нашу землю і оселилися в наших хижах… Не плач, сину…» Та від її слів я знову згадував той жахливий день, коли зненацька з лісу вийшли чужинці. Вони мали грізний і безжальний вигляд, довгі мечі, на головах залізні шоломи, на яких гостряками їжачились роги. Вони накинулись на нас і були нещадні… Врятуватись пощастило тільки мені і ще комусь, але я, хоча й блукав по лісах навкруг селища ще багато днів, нікого не надибав із своїх родовичів. Зате чужинців було повно, вони якось помітили мене і кинулись переслідувати. Ледве втік, забився в такі хащі, де й звір не живе.
Але не загибів я там, вийшов у степи безводні. Там і натрапила на мене дружина князя… Став я служити йому, ревно служив. За вміння влучно стріляти прозвали мене Торкайло, бо кого торкнеться моя стріла, того й смерть настигає.
Ходив з князем скрізь… І до моря, і в Греччину, і до північних народів. Воював їх, бо палахкотіла в мені ненависть до всіх чужинців, гадав, що так я помщуся тим, хто знищив мій рід. І не хотів бачити, що ті, на чию землю ступаю з мечем, теж мають мене за чужинця. Зрозумів це лише тоді, коли в одному з бойовиськ і мої груди пробила стріла. Князь поспішав, і мене залишили напризволяще в якійсь хижі. Але люди, яких ми упокорили, не захотіли мене тримати й вигнали.
І побрів я геть, і смерть ішла за мною назирці, дихала на мене гаряче й жадібно. Вичікувала, що ось-ось упаду і більше не підведусь… Та щоразу я знаходив сили, не піддавався. Отак і добився до княжого гра-да. Але й звідти мене вигнали, бо не мав більше сили служити князеві.
Тоді я дуже пожалкував, що вмів так влучно вціляти і що так багато людей знайшли свою загибель від моїх стріл. Серце так кидалось у грудях, немовби всі болі загублених мною людей пронизували його. Смерть уже нахилилася наді мною і поклала холодну руку мені на груди. Але сказав їй, що більше не пускатиму стріли в людей ніколи. І вона відступила.
А я пішов шукати місце, де б міг оселитися далі від людей. А щоб ніщо не нагадувало про минуле, забув своє ймення…
Живу тепер в оцьому лісі. Тут вольному — воля… Ніхто не дав в руки меча і не велить іти завойовувати інші племена, ніхто не загадує платити данину… Тут один Даждьбог владарює: вранці пошле сонце — і весь світ прокидається, сховає його — і все спочиває… Не чути брязкоту зброї, людського плачу, не видно князівських та боярських хоромів… Не бачив я тут людей. Хоча ні,— усміхнувся, і в очах знову крапельки сонця мерехтять, — припливають аж із того берега двоє, брат і сестричка, сильця розставляють, найчастіше тоді, коли споночіє.
Мабуть, від княжих доглядачів хороняться… Але ж, видно, забувають про те й інколи починають пустувати, то весь ліс розбудять. А сміх у дівчини такий дзвінкий! Так колись сміялася моя сестричка…
— Та я ж бачив, вони на човні пристали до берега і в ліс подалися, а я за ними… Гадав, що вивідачі печенізькі чи крадії якісь. Потім розглядів ближче і як закричу: «Гу-гу-у-у-у!» Ох і настрахав! Так втікали, тільки загоготіло за ними.