Лицарі Дикого Поля. Том 2

Козаки терпляче сиділи в окопах, чекаючи гостей. Там само, в окопах, сиділи і Марко з Тимофієм. Біля них влаштувався Максим Кривоносенко. В очікуванні сигналу до атаки і знічев’я Максимко пустував та весело шепотів Маркові, показуючи на колону польської армії, що саме проходила повз них:

— Б’ємось об заклад, що я підстрелю он того жирного шляхтича, що під ним навіть кінь прогинається, просто в голову! На твій кинджал!

— Обійдешся! — шепнув йому Марко.

— Шкода тобі чи що?

— Кого? Поляка чи кинджал? — не зрозумів Марко, оскільки перед початком бою був зосередженим і серйозним, тому не відразу утямив поставлене запитання, але потім зрозумів: — Так, шкода! Це подарунок. Мені його Тимофій із Криму привіз.

— А я однаково підстрелю. На зло тобі! Скнарі! — підморгував йому й тихенько сміявся Максим.

— Так! Досить хвалитися! Я його підстрелю! — задерикувато блиснувши очима, прошепотів йому Тимофій. — А ти мені за це кварту горілки поставиш.

Перші вози польського обозу вже почали спуск, але коні не могли втримати возів, що були сильно навантажені панським добром — занадто круто дорога спускалася вниз. Тому вози з гуркотом, на швидкості, котилися під укіс і падали у викопаний глибокий рів. За ними полетіли вози з артилерією, які були не менш важкі. Дарма ті поляки, що йшли попереду, кричали заднім і просили їх зупинитися, — нажахані солдати рухалися вперед, напираючи на своїх товаришів, бо з тилу їх атакували козаки й татари, які весь цей час наступали їм на п’яти. І тут же з двох боків на них напали козаки Кривоноса.

Кварцяне військо Речі Посполитої прийшло до брами свого пекла — тепер весняна, смарагдово-зелена діброва перетворилася на криваву бійню. Затиснуте з усіх боків, не здатне чинити належний опір, польське військо марно відстрілювалося від ворогів із мушкетів. Козаки Кривоноса з протилежного боку Крутої Балки відкрили в поляків вогонь з артилерії, татари арканами стягували з коней багато вдягнених вершників, розстрілювали поляків із луків — небо почорніло від зливи татарських стріл.

Потоцький, який за своєю звичкою знову гарненько хильнув оковитої, віддав убивчий наказ: «Усім спішитися й битися в пішому строю!» Калиновський, відважний, але доведений до сказу, віддавав зовсім інші накази. Двоє гетьманів ледь не побилися між собою, а їхні ротмістри металися між двома начальниками, які остаточно втратили здатність тверезо мислити, і не знали, чиїх наказів їм треба слухатися.

У метушні, що почалася, Марка розлучили з Тимофієм, а вони ж завжди билися спина до спини. Наносячи удари шаблею, Марко ледь не отримав удар у спину — він почув свист шаблі та зойк. Озирнувшись, побачив, що польського жовніра вбив татарин, у такий спосіб зберігши Маркові життя. Татарин усміхнувся йому й одразу зник у сум’ятті бою.

У цьому страшному хаосі лише одна людина зберегла здатність мислити тверезо — волинський князь Корецький[8] наказав своїм жовнірам негайно сідати на коней і прориватися крізь татарсько-козацькі ряди.