Тут вони танцюють... [uk]

— Сам напросився, — сказав я, — зовсім здурів?

— Чєво нє дал мнє уйті? — пробурмотів урук-хай, — сам вєрнулся — дурак, а мнє зачєм памєшал?

— Не можна, — мовив я втомлено, — цей шлях лише для мертвих… Сподіваюсь, вони вже звільнились.

— На хрєн всьо! Там би я жіл… кльово…

— Ти тут жити навчись, орк нещасний, а тоді вже лізь в минуле!

Сашко підскочив було, але знову сів і став блювати.

Словом, довелося мені його ще й тягти на собі. Струс мозку. Півдня вибиралися. Потім півдня пояснювали його батькам і моїй мамі, що сталося. Історії про те, що ми зірвалися зі скелі, ніхто не повірив.

Сашкові батьки горлали і грозили міліцією. Зрештою справу закрили. У Сашка і так з міліцією були «діла», і навряд би там повірили, що я напав на нього першим.

З Вадиком я помирився врешті-решт, але ніколи більше не звав його ні другом, ні Меглором. Він зрозумів і не наполягав. Лишився я самотнім ельфом, і, як співається в пісні «зостались мені тільки рани, і захід, кривавий, мов рана».

Думаєте, я не шкодував, що не залишився в минулому? Ха! Ночами мені снився подих духмяного вітру… Та й досі сниться.

Я вчуся на історика, на бюджетному. Мені пощастило, інакше мама не потягнула б мій університет. Іноді ходжу до рольовиків на тусовки, але вже без колишнього завзяття.

Оберег мій дослідили знаючі люди і датували його десятим століттям. Я знайшов в книжках і його назву — «Рука Світовида» Вояцький символ, більше характерний для західних слов’ян. Можливо, він дістався Ратимеру від батька — Острів бо для язичників завжди був місцем паломництва