Диво в Берліні. Як дев’ять веслярів поставили нацистів на коліна

У 1920-х і 1930-х університетська команда була несамовито популярною, часто посідаючи перші місця в рейтингах разом із бейсболом й університетським футболом за кількістю преси, яку отримувала, та величиною натовпу, який збирала. Видатні веслярі прославлялись у національній пресі навіть в епоху Бейба Рута, Лу Геріга і Джо ДіМаджіо. Найкращі спортивні оглядачі, такі як Грантланд Райс і Роберт Келлі з «Нью-Йорк Таймс», наділяли своєю увагою всі основні регати. Мільйони шанувальників завзято стежили за прогресом своїх команд упродовж тренувань та гоночних сезонів, особливо на сході, де навіть така дрібниця, як біль у горлі рульового, могла стати головною новиною. Східні приватні коледжі, які позиціонували себе після елітних британських інституцій, таких як Ітон, вивчали веслування як джентльменський вид спорту та просували своїх молодих джентльменів-веслярів у найпрестижніші університети країни — Гарвард, Єль та Принстон. Найбільш віддані фанати навіть колекціонували картки своїх улюблених команд.

У 1920-х західні шанувальники почали виявляти подібний інтерес до своїх власних команд, підбурювані гарячим суперництвом, що почалося ще з 1903 року, між двома великими державними вишами, університетом Каліфорнії в Берклі та університетом Вашингтона. Після багатьох років боротьби, навіть у своїх власних студмістечках, за фінансування і визнання, програми команд в обох університетах нарешті почали приносити час від часу успіхи в конкуренції з їхніми східними суперниками. Нещодавно команди з Каліфорнії навіть виграли двічі олімпійське золото. Тепер обидва університети могли розраховувати, що десятки тисяч студентів, випускників та збуджених громадян зберуться на їхніх щорічних подвійних регатах у квітні, коли вони б’ються за перевагу у веслуванні на Західному узбережжі. Але західним тренерам платили лише частину того, що отримували їхні східні колеги, і західні екіпажі все ще веслували переважно один проти одного. Жоден університет не мав ані копійки, щоб найняти людей, та практично нічого від своїх заможних покровителів. Усі знали, що центр ваги в американському університетському веслуванні все ще знаходиться десь між Кембриджем, Нью-Хейвеном, Принстоном, Ітакою та Аннаполісом. Роял Брогем вирішив, що якщо він може бути якимось чином зміщений на захід, то нехай приземлиться просто в Сіетлі та принесе місту багато такого жаданого визнання. Він також знав, що враховуючи те, як ідуть справи, центр ваги натомість може спокійно зробити посадку в Каліфорнії.