Старо-світські батюшки та матушки
- Автор: Нечуй-Левицький Іван Семенович
- Год: 1965
- Язык: украинский
- Год: Видавництво художньої літератури "Дніпро"
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Старо-світські батюшки та матушки». Краткое содержание книги:
– Дивіться! – сказав отець Степан,– це я видумав, а маляр намалював.
– Ой господи, господи! – сказала матушка, важко зітхаючи.
– Ось ідіть лишень сюди! – сказав отець Степан, вхопивши Балабуху за руку,– ось я вам покажу образ. У вас у Києві такого нема.
Отець Степан привів Балабуху в правий притвір. На стіні висів великий образ покрови. Отець Степан став і згорнув руки перед образом. Серед образа був намальований амвон, неначе дві перекинуті сковороди, накладені одна на другу. На амвоні стояв молоденький диякон з розпущеними кісьми, як маленька панна в широкому криноліні. Він був на зріст якраз попід руки всім постатям. На самій голові в диякона, в хмарах, стояла богородиця, вдвоє більша од його, з омофором в двох руках. Кінець омофора стримів, неначе вирізаний з бляхи. По один бік диякона стояв Анд-рей-юродивий, спустивши з одного плеча червону хламиду. Голі груди були повні, а круглий живіт з пупом стримів осторонь од його наперед, неначе білий гарбуз, прибитий до Андрея кілком. Андрей підняв угору кулак, з котрого стримів здоровий палець, неначе притика: зморщивши густі чорні брови, він грізно дивився на сивого діда й неначе говорив: «Ей, стережись, старий, бо як телепну, то й зуби визбираєш!» Дід стояв боком до Андрея й неначе просився: «І батечку, й голубчику, не бий мене, бо я не винний!» По другий бік диякона стояв цар в зубчастій короні; він обернувся до архієрея набік головою й гордо на його поглядав скоса, заклавши назад руки. Архієрей не вважає на царя, стоїть рівно, як святий, з таким хрестом в руках, неначе він витяг його на кладовищі з могилки. На архієреєві була одежа, неначе вирізана з бляхи, а спереду висів омофор, як дошка. За архієреєм виглядали ченці з чорними бровами, з білими бородами, неначе вони попідв'язували бороди білими хусточками, а там далі виглядали якісь фізіономії, не то дівки з розпущеними кісьми, не то парубки. Один неначе позакладав за щоки кислиці, в другого неначе бишиха рознесла одну щоку, в третього неначе сів чиряк під бородою, а очі були такі завбільшки, як його кулаки. Внизу на рамі було підписано великими слов'янськими буквами: «Сей образ соорудили раби божі чайківські баби. Року божого 1817».
– А що, Марку Павловичу, гарний образ? – спитав отець Степан.
– Хто його зна... Диякон дуже малий, неначе дівчина, а Андрей чогось неначе дуже лютий, неначе хоче битись,– сказав несміливо Балабуха.
– От і вигадали! Тим вченим скрізь недогода! Такі образи хіба в Лаврі знайдете,– сказав гордо отець Степан.– От подивіться ж ще на цей образ!
На образі Ілія тікав на небо на страшних баских конях з огнистими червоними гривами. Іскри сипались з рота в коней, а з ніздер та з вух летів клубками дим. Червона одежа падала на землю просто на Єлисея, котрий перекинувся на сипну, задравши догори руки й ноги.
– Щось тут багато вже вогню, неначе в казках розказують про якихсь коней, що дишуть вогнем,– сказав Балабуха.
– Ет, Марку Павловичу! я думав, ви нас похвалите, а ви ні се ні те говорите,– сказав отець Степан з досадою, махнувши рукою, й побіг хутчій з церкви. За ним вийшли матушка й Балабуха.
– Хотів вам показати «Неопалиму купину > в олтарі, та вже не покажу. Ви нас осмієте,– сказав отець Степан, прямуючи через цвинтар в садок.
Тим часом, як старий Прокопович показував Балабусі образи, Онися встругнула й справді Балабусі штуку. Вона посадила погонича в пекарні полуднувати й послала дівчат на город вирвати два гарбузи. Дівчата, ладні на такі штуки, побігли на город і принесли два здорові гарбузи, ще й кілько маленьких.
– Підіть, дівчата, та вкиньте цьому паничеві в віз оці гарбузи, та добре замостіть в сіно, в задок, на самісіньке дно,– сказала Онися.
– Ми, Онисю, вкинемо в віз одного гарбуза паничеві, а другого для погонича почепимо під возом, під передком, – сказали наймички.
– Про мене, й почепіть, та тілько добре прив'яжіть, щоб додому довезли,– сказала Онися сміючись.
Дівчата достали мотузка, оперезали кругом білого гарбуза й понесли до воза. Одна наймичка помостила гарбуза в задку, на самому дні під сіном, ще й маленьких гарбузців накидала, а друга полізла під віз і причепила гарбуза до підтоків. З реготом вони побігли до хати, нагинаючись попід тином, ще й принесли два маленьких гарбузці, як двоє яблучок. Онися побігла в сіни й поклала ті гарбузці в кишеню Балабушиної хламиди.
Після такої штуки Онися накрила в світлиці стіл і поставила полудень. Сінешні двері од задвірку рипнули. В сіни ввійшли Проко-повичі з гостем. Проти їх з світлиці вийшла в сіни Онися, червона, як маківка, з веселими, блискучими, насмішкуватими очима.
– А я, мамо, вже полудень зготувала,– сказала Онися до матері.
– Добре зробила, моя доню! бо вже час полуднати,– сказала Прокоповичка.
– О, з вас добра господиня буде,– сказав поважним тоном Балабуха, поглядаючи на Онисю, як на свою будущу господиню.– Мабуть, ви через те господарювання й не вийшли до нас у пасіку.
– Коли бджіл боюсь,– сказала Онися, ледве здержуючи сміх.
– Вас і бджоли не покусали б: подумали б, що ви квітка,– сказав комплімент Балабуха.
Увійшли в світлицю й сіли за полудень. Знов пішла кругом чарка. Печена курка й пироги пощезали з тарілок. Після полудня Онися винесла на тарілці пляшку наливки. Прокоповичі частували гостя дуже привітно, як свого зятя, й просили частіше навідуватись до їх. Матушка розвела розмову про своє господарство, перелічила воли, корови, вівці, навіть свині, перелічила улики в пасіці й навіть натякнула на сотню карбованців, заховану в спряту – в скрині. Балабуха слухав, розправляючи високі коміри, й скоса водив очима за тонким станом Онисі, котра бігала то з кімнати в світлицю, то з світлиці в кімнату.