Покривало Ізіди
- Автор: Бердник Александр Павлович
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: Веселка
- Жанр: Эпическое фэнтези
Электронная книга - «Покривало Ізіди». Краткое содержание книги:
Про життя Піфагора, який народився, як припускають, в 580 році до н. е., збереглася жменька історичних фактів і багато легенд. Автор повісті, використовуючи як факти, так і легенди, передає і реальне життя того часу, і фантастичні припущення.
— Ти жадаєш Істини, учню. Ти бездонний, як небо. Я бачу на твоєму чолі відблиск великої путі. Що я дам тобі? Залишся, я навчу тебе геометричній премудрості, віддам всі знання обчислення та астрономії. Тільки не питай мене про Істину. Я не відкривав її дверей…
— А Єгипет? — з надією запитав Піфагор.
— Я не маю посвяти. Жерці в Фівах нерушно бережуть древню таємницю. Вони грекам передають лише крихти. Я заздрю тобі. В мені теж вирувала жадоба знання. Я проґавив свій час. Захопився земним, ілюзорним. Але це теж необхідно. Людям потрібні знання, щоб будувати й діяти на землі. А попереду хай ідуть шукачі, відважні одинаки. Може, їм пощастить. Ти — їхньої породи, Піфагоре. Щиро бажаю, щоб тобі поталанило. Тільки одне скажу…
— Що, учителю?
— Бійся прогнівити олімпійців.
— Ти бачив їх, учителю?
— Я відчув силу їхніх ударів.
— А може…
— Що?
— Може, тобі здалося? Може, то лише твоя уява? Буває, йдеш вночі берегом моря… І раптом — скеля В сутінках вона ввижається чудиськом…
— Розумію, — сумно усміхнувся Ферекід. — Ти ще дитина, я маю великий досвід і можу відрізнити скелю від живого. Божественні удари страшні — їх не сплутаєш з людськими. Ти збагнув?
— Збагнув. Проте я волію йти лише вперед…
БЕЗВИХІДЬ
Минають довгі дні мандрів і пошуків. Старий Мнезарх вигідно продав свої вироби, накупив різного скарбу. А син невдоволений. Наслухався бесід з мудрецями, набачився міст-полісів, храмів, жерців, моряків різних країв. Неспокій не облишив його…
Корабель прямує до Самосу, поринає в гори-хвилі. Грізно реве море. Купці лежать у трюмах, благають у Посейдона — морського володаря — милосердя й рятунку. Повелитель вод не слухає, певно, добряче нагрішили ті людці. Піфагора морська хвороба не діймає, він закутався в поношений теплий гіматій, притулився до щогли, слухаючи погрози моря, глибоко вдихає солоне повітря.
Куди тепер? Де шукати берега правди? Перед очима плетиво облич, у свідомості уривки розмов. Кожен — про своє. Що не мудрець — то інша ідея. Але ж Істина має бути одна-єдина. О боги, навіщо ви так насміхаєтесь над шукачами?
Незабутня зустріч з Фалесом, другом Ферекіда. Розумне, спокійне обличчя. В нього дивні очі — блідо-блакитні, з гострими голочками зіниць. Він вже старий, десь за сімдесят, але розум має гострий, ясний, тверезий, не позбавлений гумору. Просто, по-домашньому зустрів юнака, обнявши, посадив біля себе. Оглянувши присутніх в його вітальні мудреців, промовив:
— Радіймо, друзі. В нашій лаві новий вояк…
Мудреці щиро вітали хлопця, бажали успіхів, а Піфагор ніяковів і мовчав. А коли гості Фалеса розійшлися, старий господар, крекчучи й кахикаючи, підійшов до Піфагора, пильно глянув йому в очі.
— Не задовольнив тебе мій друг Ферекід? — хитро запитав він. — Чи не так?
— Правда, учителю. Ні він, ні дельфійські жерці, ні Зоїл…
— Невже гадаєш, що я відкрию тобі щось нове?
— Про тебе лине велика слава…
— Пусті слова, — втомлено сказав Фалес. — Слава — хмаринка. Правдива Істина безславна, хлопче. Я б не хотів слави, бо вона — ознака неістинності. Земля не любить правдивого вчення…
— Але ж воно є? — радо вигукнув Піфагор. — Воно є, раз ти так мовиш?..
— Напевне, є, — згодився мудрець. — Але де?
— Ти не відаєш?
— Ні, — признався Фалес— Я знаю лише частки Істини.
— Дай мені те, що маєш…
— Тобі від того може бути гірко.
— Мені нудно від солодощів фальшивих ідей. Люди торочать про богів, про стихії, про Олімп, про космогонію, не замислюючись про основне — мету. Куди йде світ, де він виник, що з ним станеться?
— Голубчику, — поплескавши юнака по плечу, лагідно озвався Фалес, — а може, ми не так запитуємо самі себе? Може, твоє запитання абсурдне?
— Чому?
— Скажімо, богів нема. Скажімо, їх вигадали. Отже, світ не створено. Отже, він не має жодної мети, нікуди не йде…
— Ви не вірите в богів? — вразився Піфагор.
— Є боги чи нема їх — хто може сказати про це певно? Хто з людей може похвалитися, що бачив їх? А коли так, то яка потреба говорити про них? Садівник садить дерева, поливає їх, прополює бур’яни, береже парості від приморозків. Невже йому ще треба вигадувати собі невидимого помічника?
— Тоді в природі нема мети? — схвильовано мовив Піфагор.
— Може, й нема, — знизав плечима Фалес. — Мета передбачає завершення, конечність. А природа — глибина невимірна…