Вершник без голови
- Автор: Майн Рид Томас
- Год: 1983
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Владимир Иванович Митрофанов
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Вершник без голови». Краткое содержание книги:
Це один в найпопулярніших пригодницьких романів широковідомого англійського письменника XIX ст., у яких веливодушність і благородство протистоять злу й насильству.
Отак висловившись, дівчина зміряла двоюрідного брата поглядом, у якому палали гнів і погорда, й знов відкинулася на подушки сидіння. Завіски на віконці карети зійшлися — капітан мав зрозуміти, що розмові край.
Вражений, мов ударом батога, цією гострою відповіддю, він з полегкістю почув голосні вигуки візників. Фургони рушили й подалися вигорілою прерією, такою ж чорною, як і капітанові думки.
Розділ III
ДОРОГОВКАЗ СЕРЕД ПУСТКИ
Тепер подорожні могли їхати спокійно: звивистий слід від ласо тягся безперервно й був такий помітний, що ним легко могла б іти й мала дитина.
Той слід вів не навпростець: він обминав чагарники, а часом відхилявся вбік і там, де не було дерев чи кущів. Подорожні зрозуміли, що вершник зумисне обирав таку дорогу, де б вільно проїхали фургони, — бо при кожному відхиленні бачили збоку чи то западини, чи то інші перешкоди.
— Який дбайливий юнак! — зауважив Пойндекстер. — Таки шкода, що я не спитав, як його звуть. Та якщо він служить у форті, ми ще зустрінемося з ним.
— Напевне зустрінемось, — озвався його син.— І сподіваюся, що скоро.
Дочка плантатора, сидячи в затінку карети, почула й батькові слова, й братову відповідь. Вона не сказала нічого, але її погляд, кинутий на Генрі, ніби промовляв, що вона всім серцем поділяє його сподівання.
Радіючи з того, що їхня нелегка подорож незабаром закінчиться і він ще до заходу сонця дістанеться до свого новопридбаного маєтку, плантатор був у пречудовому гуморі. Забувши про свою аристократичну пиху, він виявляв незвичайну поблажливість до всіх навколо: жваво розмовляв з наглядачем, спинився пожартувати з дядьком Сціпіоном, який насилу шкандибав на збитих ногах, підбадьорив тітоньку Кло, що тримала на руках немовля.
«Прекрасно! — може вигукнути якийсь сторонній спостерігач, уведений в оману подібними небуденними картинами, що їх так зворушливо змальовують наймані писаки на службі в самого нечистого. — Яка все ж таки чудова річ — оце наше патріархальне рабовласництво! А тим часом ми стільки говоримо й робимо, щоб знищити його! Таж будь-яка спроба зруйнувати цю віковічну споруду, цей гідний наріжний камінь благородної нації — то не що інше, як надмір нерозумної чутливості, чистісінька філантропічна дурниця! О ви, непримиренні вороги рабовласництва! Навіщо ви повстаєте проти нього? Чи ви не знаєте, що одні повинні терпіти страждання, тяжко працювати й голодувати, щоб інші могли жити в розкошах і неробстві? Що одні мають бути рабами, щоб інші були вільними?» Такі заклики — що від них лишається тільки гірко заплакати — лунають останнім часом чи не занадто часто. Горе тому, хто їх виголошує, і горе нації, яка їх співчутливо слухає!
Радісне піднесення Пойндекстера поділяли всі його супутники, за винятком Кассія Колхауна. Воно відбивалось і на обличчях чорних невільників, які вважали плантатора джерелом і володарем їхнього щастя — чи нещастя, — всемогутнім, майже як Бог.
Вони любили його менше, ніж Бога, зате боялися дужче, хоч він був зовсім не лихий господар — як порівняти з іншими. Він не вбачав ніякої втіхи в тому, щоб мордувати своїх рабів. Йому подобалось, коли вони ситі й одягнені, вгодовані так, щоб аж лисніла шкіра, — адже їхній вигляд свідчив і про заможність самого господаря. Щоправда, він час від часу шмагав їх нагаєм, — це, як він запевняв, ішло їм тільки на користь, — але жоден з його «гурту» не мав на шкірі слідів жорстоких катувань, чим залюбки вихвалялася більшість рабовласників на берегах Міссісіпі…
Отож не дивно, що в товаристві такого взірцевого господаря всім було хороше, і невільники, бачачи його радість, і собі весело гомоніли.
Але цього радісного піднесення не вистачило до кінця подорожі. Через деякий час воно згасло — щоправда, не враз і не з чиєїсь вини, а з причин, аж ніяк не залежних від будь-кого з подорожніх.
Як і сказав незнайомець, сонце сховалося за хмарами раніше, ніж вони побачили кипарис.
Власне, в цьому не було нічого такого, щоб збудити тривогу. Слід ласо, як і перед тим, чітко вирізнявся на згарищі, і їм не було потреби визначати напрям за сонцем. Та сам вигляд повитого хмарами неба вплинув на всіх гнітюче, і веселощі поступово вщухли.
— Так наче це вже вечірні сутінки, — зауважив плантатор, діставши свій золотий годинник, — а насправді ще тільки третя година! Як добре, що той молодик залишив нам таку надійну провідну нитку. Коли б не він, ми могли б проблукати по цьому попелищі до самого смерку, а може, довелося б тут-таки й заночувати.