Чотири танкісти і пес – 1
- Автор: Пшимановский Януш
- Серия: Чотири танкісти і пес #1
- Язык: украинский
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Чотири танкісти і пес – 1». Краткое содержание книги:
Автор показує, як зароджувалися та зміцнювалися співдружність і братерство польських і радянських воїнів, що пліч-о-пліч боролися з гітлерівськими загарбниками.
Хтось із тих, що сиділи на найвищих нарах, під самим дахом, високим тенором заспівав, вдаючи оперного артиста.
Пшоно, пшоно, пшоно, пшоно! Воно на радість нам дано.
Солдати засміялися, бо насправді в цій пісні співається про вино, яке дає радість, а не про пшоняну кашу. Ритмічно побризкуючи казанками, солдати стали в чергу біля термоса.
– Гей, ти! їсти теж не будеш? – товстощокий Федір потягнув за полу шинелі. – Якщо хочеш, можеш спати, а я твою порцію…
Не закінчив думки, якусь мить стояв, роззявивши рота від подиву, а потім зарепетував:
– Хлопці, чужий! І пес якийсь тут гарчить. Чужий уже давно не спав, його розбудила сурма.
Але він хотів відтягнути хвилину, коли його виявлять, і волів, щоб це сталося під час руху поїзда, а не на зупинці. Тепер, коли його вже викрили, він скочив з нар і став під стіною. Біля ніг присів собака – молодий, видно, але вже здоровий, з вовчою мордою і кошлатою попелястою шерстю, трохи темнішою на спині.
– Ти хто такий?
Обоє мовчали – хлопець і собака.
– Я тебе питаю – хто ти такий?
Відповіді не було. А з усього вагона вже сходилися солдати, ставали довкола, цікаві, що буде далі, визирали з-за плечей товаришів, спинаючись навшпиньки.
– У нас військовий ешелон, а тут пробрався якийсь тип. Якщо не говоритимеш, ми тебе викинемо за двері.
Собака вишкірив зуби, наїжив шерсть.
Високий, дужий Федір, незважаючи на це, вхопив хлопця за плече. І раптом – дивна річ: усі дивилися, але не встигли розібрати, що сталося, – солдат уже лежав на нарах у сіні, а собака тримав у зубах одірвану полу шинелі. Хлопець, ударом поваливши Федора з ніг, відступив у куток вагона й притулився спиною до стіни.
– То ти такий? Так прямо й б'єш, хай йому біс? – товстощокий підвівся і стиснув кулаки.
– Облиш його!
У проході між нарами й стіною з'явився сержант із гвардійським значком на полинялій гімнастьорці. Він став перед хлопцем, довгенько приглядався до нього, потім погладив долонею вуса кольору стиглої пшениці і спокійно сказав:
– Приходиш непрошепий у гості. Тебе питають, а ти не відповідаєш. Негарно. Якщо так і далі піде, то твій пес усьому взводові шинелі пошматує. З усіма хочеш битися? Ми їдемо на фронт, а ти?
– Я теж.
Сержант ледь помітно всміхнувся.
– Розумію, але ж дітей, та ще й з собаками, в армію не беруть.
– Нічого собі дитина! Як врізав мене в живіт, то й досі болить, – скаржився обурений Федір.
– Зажди, – перебив його сержант і знову звернувся до хлопця: – Зрештою, якщо збираєшся на фронт, то повинен іти до військкомату. Там тебе зміряють, зважать, спитають, що і як, видадуть документи. А отак самому не можна.
Собака, заспокоєний тихим, рівним голосом, ступив півкроку вперед, понюхав халяву сержантового чобота і, двічі махнувши хвостом, повернувся на своє місце. Янек подумав, що в цих порадах нема нічого нового. Він теж знав, що треба через військкомат, що так було б легше. Тільки ж у документах було записано, коли він народився. Проте цього хлопець не міг сказати сержантові.
– Ти мовчиш, але сподіваюся, розумієш, що я тобі кажу, – вів далі вусач, якого не відштовхнуло Янекове мовчання. – Ти втік із дому, мати плаче, не знає, де ти. Доведеться повертатись.
– У мене нема матері.
– А що з нею сталося?
– Гітлерівці вбили.
У сержанта смикнулися вуса; він задумався, а потім додав, ніби стверджуючи:
– Батько на фронті.
– Не знаю. Загинув на війні чотири роки тому.
– Тоді ще війни не було.
– Була, в Польщі. Я хочу в польську армію. Вже третій день їду.
– Зайцем?
Янек знав, що таких пасажирів називають зайцями, отож підтвердив.
– Еге ж. З учорашнього вечора їду з вами.
– Якийсь документ у тебе є?
– Документ, документ. Викинути його треба, – сердито бурчав Федір.
– Ви, товаришу рядовий, не втручайтесь, коли розмовляє командир взводу. Хто чергував учора, коли поїзд стояв? Ну, я ж вас питаю, хто?
– Я, товаришу сержант.
– А як ви гадаєте – цей хлопець із своїм собакою прилетів на крилах із-за хмари і вскочив через димар чи, може, заліз, коли ви стояли на посту?
Товстощокий не відповів, позадкував, сховався за спинами інших. Тим часом Янек дістав з кишені акуратно складену газету й подав сержантові. Той повертів її в руках, проглянув і, так само ретельно склавши, повернув.
– Ми газетки читаємо, знаємо, але, сам розумієш, потрібний папір, якийсь офіційний документ.
Янек дістав посвідчення із мисливської артілі, в якій він працював разом із Юхимом Семеновичем.
– То ти, значить, мисливець?
– От комедія – мисливець! – обізвався якийсь солдат. – Цікаво, що він убив – жабу чи тигра?