Біла фортеця

Та з голови не йшли спогади про яскраві дні, які ми провели разом. Як повернусь додому, всім розповім про надзвичайну схожість з цим чоловіком, який робив вигляд, ніби цього не помічав. Днями я сидів у камері і, щоб якось збути час, приймав хворих. Зовсім несподівано я отримав звістку про те, що мене викликає паша; окрилений надією та щастям, побіг на зустріч. Спочатку він вихваляв мене, казав, що дійство всім сподобалося й на славу повеселило, говорив про те, що я дуже розумний, здібний. Та раптом він випалив: «Якщо ти станеш мусульманином, тебе відразу звільнять». Я розгубився й певно, що виглядав дурнем, почав благати відпустити мене на батьківщину, заїкаючись, згадував наречену та матір. Паша, ніби й не чуючи мене, повторював одне й те ж. Я замовк. Згадав друзів дитинства — нероб, які ненавиділи свого батька й піднімали на нього руку. Паша дуже розгнівався на мене, коли я сказав, що не зміню віри. Так я вкотре повернувся до камери ні з чим.

Через три дні паша знову покликав мене. Цього разу він був у доброму гуморі. Я все ще не міг зрозуміти, чи зміна віри допоможе мені втекти звідси. Паша запитав, чи подумав я над його словами, адже він особисто міг би одружити мене з гарною дівчиною. Я набрався сміливості і сказав, що не збираюся міняти віри, паша здивувався і сказав, що я — дурень. Сказав, що серед мого оточення немає нікого, перед ким можна було б соромитися за свій вчинок. Трохи розказав про іслам і знову відправив мене до камери.