Сповідь маски
- Автор: Мисима Юкио
- Год: 1948
- Язык: украинский
- Переводчик: Ігор Дубінський
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Сповідь маски». Краткое содержание книги:
Мікосі вже перед нашими очима. Парубки, як один, у коротких кімоно, з-під яких виглядає голе тіло, несуть крок по кроку паланкін, він рухається, мов п’яний. Раз-по-раз хтось потикається, але не схоже, щоб вони дивилися під ноги. Молодик з величезним віялом гасає довкола носіїв і викрикує пронизливо, підбадьорюючи їх. Ось паланкін загрозливо хилиться. Але новий несамовитий вигук — і він знову вирівнюється.
Хтозна, може дорослі відчули, як від гурту, що рухався дорогою, війнуло непогамовною силою, бо рука, за яку я тримався, штовхнула мене назад. Хтось гукнув: «Стережися!» Що було далі, не пам’ятаю. Мене тягли за руку через подвір’я до дому. Тоді через передпокій, у дім. Разом з кимось я збіг на другий поверх і вискочив на балкон. Із затамованим подихом дивився на чорний натовп носіїв паланкіну, що вчинив набіг на наше подвір’я.
Я довго думав, яка сила штовхнула їх на таке. Це годі збагнути. Бо хіба можна припустити, що кількадесятеро молодиків заздалегідь змовилися занапастити наш садок?
А вони добряче витолочили його. Ото було свято! Давно остогидлий мені садок важко було впізнати. Паланкін не проминув жодного кутка. Хряскотіли під ногами кущі. Я намагався бодай якось пояснити собі, що коїться. Мені здавалося, закрижаніла тиша чергується з безтямним гуркотом, наче врівноважує його. Спалахами скипали кольори — золотий, червоний, фіолетовий, зелений, жовтий, синій, білий, — і час від часу якийсь один — то золотий, то червоний, мовби поглинав усі інші. Лише одне я бачив чітко, і саме воно лякало, засмучувало й виповнювало мене незрозумілою мукою. Вираз найрозпуснішого, найницішого захвату на обличчях носіїв мікосі.
Розділ 2
Вже понад рік я зазнавав мук дитини, якій дісталася химерна іграшка. Мені було дванадцять.
Час від часу іграшка раптом надималася, ніби натякаючи, що може бути вельми цікавою, аби знати, як з нею обходитися. Але про це якраз і не було ніде написано, отож щоразу, як іграшка виявляла бажання погратися, я губився. Іноді приниження і нетерпіння посилювалися настільки, що я був ладен мало не занапастити її. Та кінець-кінцем здавався і тільки безпорадно позирав на примхливу іграшку, яка таїла у собі солодку таємницю і не думала її розкривати.
Я вирішив більш безсторонньо прислухатися до забаганок іграшки.
Трохи розваживши, я зрозумів: у неї власні уподобання, її схильності, так би мовити, мають певний порядок. До цього порядку належали, передусім, спогади раннього дитинства, тоді — оголені юнаки, бачені влітку біля моря, плавці в басейні храмового парку, смаглявий парубійко — чоловік двоюрідної сестри, хоробрі герої численних пригодницьких книжок. І ще донедавна той порядок не вирізнявся у моїй свідомості з інших поетичних послідовностей.
Іграшка також підносила голівку перед картинами смерті, крові, сталевих м’язів. Варто було глянути на фронтиспіси пригодницьких журналів, що їх потай позичав мені батьків студент, — із кривавим двобоєм на мечах, з молодим самураєм, що розпанахує собі живіт, з солдатом, підтятим кулею, який, зціпивши зуби, затискає рану на грудях, а кров скапує з-поміж пальців на гімнастерку, з мускулястим, ще не надміру затовстим, бо невисокого розряду, борцем сумо, і іграшка одразу зацікавлено зводилась. Хоч, може, слушніше б сказати не «зацікавлено», а «хтиво» або «жагуче».
У міру розуміння цього, я навчався свідомо й обраховано викликати приємне відчуття. Дійшло й до відбору, впорядкування. Якщо малюнок у журналі мене не задовольняв, я перемальовував його кольоровими олівцями і покращував на власний розсуд. Так поставали юний цирковий артист, уражений кулею в груди, рибалка з розтрощеним від падіння черепом і заюшеним кров’ю обличчям… От тільки в школі мені було не до уроків, так я боявся, що поки мене нема, вдома знайдуть ці жахливі малюнки у шухляді для книжок. А пошматувати й викинути намальоване я не міг, бо ним замиловувалася моя іграшка. Отак моя іграшка марнувала дні й місяці, не здогадуючись навіть про своє вторинне призначення — так звану «погану звичку». Не кажучи вже про головне…