Розбиваю громи
- Автор: Бердник Александр Павлович
- Год: 1967
- Язык: украинский
- Год: «ВЕСЕЛКА»
- Жанр: Социально-философская фантастика
Электронная книга - «Розбиваю громи». Краткое содержание книги:
Великі зміни у життя дітей внесла ця зустріч. Про них розповідається в гостросюжетній повісті «Розбиваю громи».
Повість «Мати» — це схвильований монолог космонавта перед польотом у зоряні світи.
У широких коридорах школи гучно співали дзвінки. Починався другий урок. Учні в святкових убраннях мчали до класів, ніби на приступ фортеці. Вася ступив до свого класу. Тепер на дверях замість цифри «7» вже красувалося «8-А». Учні метушилися, ляскали кришками парт. Ніна сиділа на першій біля вікна парті, махала рукою. Вася глянув на неї, серце в нього радісно тьохнуло. Яка вона гарна-гарна сьогодні! Аж страшно дивитися!
— Що з тобою? — здивовано запитала Ніна. — І чому запізнився?
— Упав… Забігав у аптеку…
— Ну да, — не повірила Ніна. — Як це так можна впасти оком?
Староста класу Воловенко Сергій крикнув басом:
— Вася, хто це тебе розцяцькував?
— То він лицарем став, — іронічно примружився Гриць. — Десь на вулиці захищав нещасного алкоголіка! І одержав за геройство «орден»!
Вибухнув регіт. У Васиних грудях заклекотіла лють. Він показав Грицю кулака.
— Яким лицарем? — здивувався Воловенко. — Грицю, розкажи!
— Лицарем краси! — зневажливо кинув Гриць. — «Захищати красу, стояти за правду, помагати нещасним!» — передражнив Васю.
— Зрадник! — крикнув Вася. Він схопив біля дошки мокру ганчірку і жбурнув її. Гриць скрикнув. Ганчірка ляпнула йому просто в обличчя. Клас захоплено заревів.
— Оце так!
— Оце лицар!
— Так його, Васю! Хай не буде ябедою!
На порозі класу з’явився фізик Іван Гнатович. Шум негайно вщух, всі посідали. Лише Гриць стояв за партою і тримав у витягнутій руці ганчірку.
— Хто це зробив? — суворо запитав Іван Гнатович.
— Я, — сказав Вася.
— Навіщо?
— Він зрадник, — похмуро відповів Вася.
— Вийди з класу, — наказав учитель. — Сором тобі, Рибенко. Перший день навчального року — і така ганьба. Це ти в таборі міжнародному навчився?
— Я більше не буду, — понурившись, тихо сказав Вася. — Чесне піонерське.
— Вийди за двері і там гарненько обдумай свій вчинок. Після уроку поговоримо. А ти, Сіробаба, сядь. Передай ганчірку. І витри обличчя.
Вася стояв у коридорі, дивився у вікно. На подвір’ї сусіднього будинку безтурботно гралася дітвора. Щасливі! Для них все навколо ще радісне й безжурне. Справи дорослих здаються химерними й неістотними. А фортеці з піску, мечі з дерева, іграшкові пістолети, уявні машини — цілком реальні й суттєві…
Чому ж у нього так недоладно виходить? Прагне як краще, а виходить на гірше! Може, щось не так? Може, далекий дзвонар Іван Стотисячний лише смішний самітний мрійник, який калатає дзвонами в порожнечі?
3
Вони йшли по вулиці разом, Ніна була розгнівана її ображена. Кидала уривчасті, різкі слова:
— Комедіант нещасний! Мені соромно за тебе! Сміх і ганьба з твого лицарства. Не хочу навіть іти поряд з тобою.
— Ну то йди сама, — сердито кинув Вася. — Іди до Гриця. Він не буде тобі торочити про красу…
Дівчина спалахнула, зміряла хлопця нищівним поглядом темних очей.
— Ах, ти так? Тоді я не хочу знати тебе!
Вона круто повернулася, процокотіла каблучками по тротуару, зникла. Вася лишився сам.
Він похмуро пройшовся по алеї між тополями, сів на лавці, замислився. Послухати Ніну? Забути сердечні слова старого гуцула? І жити, як раніше, не звертаючи уваги на слабих, нещасних, ображених, злих? Вони самі собою, а він сам собою. Так спокійніше. Ніхто не вилає, не вдарить, не насміється… Ні, ні! Нізащо! Він не схилиться перед глузуванням, не послухається скептиків. Є багато добрих людей. Треба рівнятися на них.
Та неприємності на цьому не скінчилися. Вася збагнув це, переступивши поріг квартири. Батько уже був дома. Він сидів за столом — повний, поважний, — смачно жвакаючи, їв сосиски з капустою. Іронічно подивився на сина.
— О, поглянь, Ярино! Відзнаку приніс. Чудово, чудово! Звідки ж цей «орден»?
— Що з тобою, Василечку? — сплеснула руками мати, кидаючись до сина.
Він кріпився, кріпився, але нарешті заплакав, ховаючи обличчя на грудях у матері.
— Не маж його, скільки казав! — гримів батько. — Суворо треба! А то бач, до чого докотився? В школі нахуліганив, на вулиці щось встругнув! Мені з школи повідомили! Признавайся, що утнув?
Мати зазирала синіми-синіми очима в обличчя сина, зм’якшувала громові погрози батька ласкавими словами:
— Всяке буває, не кричи на нього! Забув, як сам у дитинстві самопали майстрував? А я — ого, якою розбишакою була! Одного разу малих дітей повитягала на клуню, зробила гайстрине гніздо, повмощувала їх там. А назад злізти боялися. Дорослі побачили, таких припарок дали мені, що сісти ніяк було!