П'ятнадцятирічний капітан [з ілюстраціями]

— Здається, гавкає собака!

Справді, із середини корабля чулося гавкання.

Безперечно, там був собака, який, можливо, не міг вибратись через задраєні люки.

— Ми повинні врятувати собаку, — мовила місіс Веддон.

— Так! Так! — вигукнув малий Джек. — Собаку треба врятувати. Я годуватиму його. Він нас полюбить. Мамо, я зараз принесу йому грудочку цукру.

— Постривай, дитино моя, — відказала, усміхнувшись, місіс Веддон. — Бідний пес, певно, вмирає з голоду й охочіше з’їв би чогось вареного, аніж твій цукор.

— То віддайте йому мій суп! — мовив малий Джек.

Тим часом гавкіт погучнішав. Між кораблями залишилася відстань хіба що в триста футів. Аж тут з-за штирборту виглянула голова здоровенного собаки. Він розпачливо гавкав, вчепившися передніми лапами в поручні.

— Говіку! Лягайте в дрейф і накажіть спустити на воду шлюпку, — наказав капітан Халл боцманові.

— Тримайся, песику, тримайся! — кричав Джек псові, і той, здавалось, відповідав малому хрипким гавкотом.

Вітрила на «Пілігримі» швидко переставили так, що він майже застиг десь за півкабельтова від потерпілого корабля.

Шлюпку спустили, і в неї сіли капітан Халл, Дік Сенд та два матроси.

А собака гавкав і гавкав. Він відчайдушно чіплявся за поручні, та раз у раз його лапи сприсали, і він падав на палубу. Проте здавалося — гавкав він не на людей, що наближались до корабля. Може, собака кликав матросів чи пасажирів, замкнених десь усередині корпусу?

«Може, там є хто живий?» — подумала місіс Велдон.

Ще кілька помахів веслами — і шлюпка підійде до корабля.

Раптом собака загавкав зовсім по-іншому. Досі він ніби благав про порятунок, а тепер його гавкіт переймала скажена лють.

— Що таке з цим псом? — спитав капітан Халл.

Шлюпка обходила корму, щоб причалити до напівзатоп-леної палуби.

Ні капітан Халл, ні ті, що залишались на борту «Пілігрима», не помітили, що собака загавкав скажено саме тоді, коли Негору вийшов із камбуза й попрямував на шканці19.

Невже собака впізнав кока? Ні, це було неймовірно.

Та хай там як, але, глянувши на розлюченого пса, Негору анітрохи не здивувався, а лиш на мить насупив брови й повернувся до камбуза.

Шлюпка обійшла корму корабля. На ній був напис: «Вальдек».

Одне тільки слово «Вальдек» — жодної вказівки на порт, до якого приписано бриг20. Однак з форми корпусу та з деяких інших характерних деталей, що їх умить помічає око моряка, капітан Халл визначив: корабель — американський. Зрештою, це підтверджувала і назва. Напівзатонулий корпус — оце й усе, що лишилось від великого п’ятсоттонного брига.

На носі «Вальдека» зяяла велика пробоїна — слід зіткнення. А що корпус накренився, то пробоїна піднялася над водою футів на п’ять-шість, і бриг не затонув.