Чарівник Країни Оз [The Wonderful Wizard of Oz - uk]

Дороті виконала й це його прохання, а Страшило заходився обережно згинати й розгинати металеві руки, аж поки в суглобах не лишилося іржі й вони стали як новенькі.

Бляшаний Лісоруб із полегкістю зітхнув, опустив сокиру й поставив її біля дерева.

— Ох, як приємно! — сказав він. — Я тримав цю сокиру над головою, відколи заіржавів. Яке ж це щастя — звільнитися від неї! Якщо ви й ноги мені змастите, я стану знову такий, як був.

Дороті зі Страшилом змастили Лісорубові суглоби ніг, і він, пересвідчившись, що ноги вільно згинаються й розгинаються, заходився дякувати своїм рятівникам. Лісоруб виголосив цілу промову, розчулену й сповнену щирої вдячності.

— Я стояв би тут вічно, якби не ви, — сказав він на завершення. — Тож дякую і ще раз дякую за те, що ви повернули мене до життя. А тепер дозвольте поцікавитись, які дороги привели вас сюди?

— Ми йдемо до Смарагдового Міста, на зустріч із великим чарівником Озом, — відповіла Дороті. — Ніч застала нас у лісі, й ми заночували у вашій хаті.

— А чому ви хочете зустрітися з Озом?

— Я проситиму, щоб він допоміг мені вернутися додому. А Страшило попросить, щоб Оз уклав йому в голову бодай трохи мозку замість соломи.

Бляшаний Лісоруб замислився, а тоді спитав:

— Як ви гадаєте, чи міг би Оз дати мені серце?

— А чого ж, — відповіла Дороті. — Для нього це, мабуть, не важче, ніж дати Страшилові мозок.

— І то правда, — кивнув головою Лісоруб. — Тоді, з вашого дозволу, я приєднаюся до вас і теж піду до Смарагдового Міста просити в Оза допомоги.

— Авжеж, гайда з нами, — озвався Страшило, і Дороті додала, що буде тільки рада, якщо він приєднається до них.

Отож Бляшаний Лісоруб узяв на плече сокиру, і вони вийшли на шлях, вимощений жовтою цеглою.

Бляшаний Лісоруб завбачливо попросив Дороті покласти маслянку в козубець.

— Це на випадок дощу, — пояснив він. — Бо під дощем я обов’язково заіржавію, й без мастила тоді не обійтися.

А незабаром новий супутник показав, що може бути дуже корисний своїм рятівникам. Сталося це, коли шлях перегородили зовсім непрохідні хащі — суцільна стіна з переплетеного гілля. Знявши з плеча сокиру, Бляшаний Лісоруб заходився рубати. Він напрочуд швидко розчистив дорогу, і вони рушили далі.

Замислена Дороті не помітила, як Страшило впав у глибоку яму. Озирнулась вона тоді, коли він покликав на допомогу.

— Чому ви не обминули тієї ями? — спитав Бляшаний Лісоруб.

— Тому, що мені бракує розуму, — весело відповів Страшило. — От дасть мені Оз трохи мозку — стану розумніший і ями почну тоді обминати.

— Ясно, — кивнув Бляшаний Лісоруб. — Та все-таки найдорожче в світі — не мозок.

— А він у вас є? — поцікавився Страшило.

— Ні, в мене голова зовсім порожня. Але колись я мав і мозок, і серце, тож знаю, чого вони варті. Якби мені запропонували вибрати щось одне, я обрав би серце.

— Чому? — спитав Страшило.