Подорож у Тандадрику [на украинском языке, с иллюстрациями]

— Знай, — спробував налякати її песик, — якщо ти залишишся тут, на тебе нападе вовк з отакенною пащею! — Він розвів передні лапки скільки міг.

— ...і він тебе ось на такі шматочки, — зайчик зовсім стулив лапки.

— Уууу! — завили обидва страшними голосами. — Ось підкрадається!

— Ви не лякайте мене і не показуйте, — холодно відрізала лялька. — Я не хочу бачити, я не можу бачити.

— Чому ти не можеш? — здивувався песик.

Лялька повернула личко з опущеними повіками і тремтячими віями:

— Тому, що я сліпа.

— Оце... так... — насилу вимовив зайчик.

— Нічого, нічого мені не треба, — сказала лялька і знову відвернулася. — Ні свята, ні вогнища, ні ялинки. Коли б підкрався вовк, то я б сама кинулася йому у страшну пащу. Все марно. Облиште мене саму.

Приятелі відійшли вбік, щоб порадитися.

— Оце-то нещастя! — захитав головою зайчик. — Я більше ніколи не буду скаржитись, що у мене одне вухо і півтора вуса.

— А я — що квасолина замість ніздрі, а замість хвоста... не скажу що.

— Ну вже! Хвіст як хвіст, — знову невинно збрехав зайчик.

— Але що робити? Хіба можна її тут покинути?

— Ні в якому разі!.. Тільки ж вона опирається, немов коза.

— Шкода, — зітхнув песик, — що тут немає пінгвіна. Він би посмоктав люлечку і відразу щось розумне придумав.

— А я, — трошки образившись, сказав зайчик, — я сам без ніякої люльки знайшов цілком пристойний вихід: берімо її за руки й ноги і — вперед!

— Але, — засумнівався песик, — чи це не буде нахабством?

— А покинути її одну в лісі — не нахабство?

— Твоя правда!

Приятелі потихеньку повернулися до корча, потерли лапки і як схоплять ляльку один за руки, а другий за ноги!

— Ой! — заверещала лялька. — Як ви смієте!.. Відпустіть!.. Не хочу! Залиште мене одну!

Та її ніхто не слухав.