Твори в п'яти томах. Том II
- Автор: Владко Володимир Миколайович
- Серия: Володимир Владко. Твори в п'яти томах #2
- Год: 1970
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Твори в п'яти томах. Том II». Краткое содержание книги:
Про свій задум написати твір, присвячений життю скіфів, В. Владко розповідав:
“Мене свого часу безмежно захопив світ стародавніх скіфів, які були колись, як кажуть, з незапам’ятних часів насельниками України (та й не лише України, а й усіх широких степів на південному сході Радянського Союзу). З’явилися вони в цих краях майже невідомо звідки — і так само невідомо куди зникли, не залишивши по собі ніяких ознак писемності. Все те, що сучасна наука знає про них, побудоване виключно на основі матеріальних знахідок, знайдених під час археологічних розкопок у курганах, та ще з нечисленних записів стародавніх грецьких і римських істориків. Довгий час я старанно вивчав такі матеріали — і вирішив, нарешті, написати роман про життя й побут одного з тих таємничих племен. Але як його писати? Я не зумдв би, каюся, написати історичний роман в прямому розумінні цього слова. І я, після довгих роздумів, спинився на моєму улюбленому жанрі наукової фантастики. Хай мої герої завідомо фантастично, але в межах літературної достовірності, опиняться в світі стародавніх скіфів, хай у романі розгортаються події в конфліктах між радянськими вченими і скіфськими віщунами, вождями і поневоленими рабами, — це дасть мені можливість показати в сюжетних пригодах звичаї, побут і традиції одного з скіфських племен”.
Справжнє мурування! За ним щось сховано. Інакше навіщо було 6 його робити? Проте чому нема входу? Чому замуровано наглухо? Мабуть, за кам’яною стіною заховано якісь скарби. Напевне, скарби, інакше не може бути! І от зараз він, Артем, відкриє цю таємницю… Ну, тримайся, Лідо!..
Втім, Артем не встиг зробити ще жодного руху, як почув глухі звуки. Він прислухався: може, це тільки вчулося йому? Але ні. Тепер він уже ясно відрізняв звуки чиїхось кроків. Хтось ішов сюди повільною, неквапливою ходою.
Це було неприємно. Адже Артем зовсім не хотів ділитися з кимось своїм надзвичайним відкриттям! Найкраще було б, мабуть, десь сховатися, щоб той, хто підходить, взагалі не помітив його. Тоді можна було б уникнути небажаних розмов. Але куди сховатись? Артем швидко озирнувся. Ні, немає жодної заглибини! А кроки лунали все ближче. От не щастить! Ну як він пояснить, наприклад, свою присутність тут, у печері?
Ось долинув іще й легкий свист. Людина, що йшла, видно, була в доброму настрої, вона висвистувала веселу мелодію. А ще за кілька секунд мигнуло світло, яскраве світло карбідки. Це…
— Юначе, а що ви тут робите? — почув Артем здивований голос Дмитра Борисовича.
Так, це був археолог. Він підійшов до юнака, підозріливо оглянув його (чи, може, так лише здалося Артемові?) і запитав ще раз, тепер уже дещо суворо:
— Як ви опинилися тут, Артеме? Адже ми вирішили розпочати дослідження завтра. Що це означає?
Артем відчув, як гаряча кров поступово заливає йому обличчя, шию і навіть потилицю. Він спробував перевести розмову на жарт:
— Але ж і ви тут також, Дмитре Борисовичу…
Втім, це не допомогло, бо тепер археолог просто розгнівався:
— Що то за відповідь? Я тут, бо це моя справа, моя спеціальність. А як ви потрапили сюди? З чийого розпорядження, з чийого дозволу? Здається, ви, товаришу, навіть нікого про це не повідомили, якщо я не помиляюся?..
Дмитро Борисович дивився з-під окулярів на Артема суворо і невблаганно.
— Здається, ви вирішили стати самостійним шукачем скарбів? — невмолимо продовжував археолог. — І це після того, як я вам розповідав, що саме малограмотні хижаки-трунокопателі завдають найбільшої шкоди науці, псуючи найцінніші пам’ятки? А, розумію, ви схотіли потай од товаришів зробити відкриття? Можливо і приховати знайдене від нас? Та відповідайте ж нарешті!
Це вже дуже образливо. Він, Артем, шукач скарбів, грабіжник? Він — і приховати для самого себе?
Та даремно Артем шукав якихось доказів, переконливих слів, щоб відкинути тяжке обвинувачення. Як навмисно, на думку не спадало жодного переконливого доказу… Що скажеш, як виправдаєшся? Дмитро Борисович мав право обвинувачувати його. Тільки тепер Артем зрозумів, Що його поведінка має непривабливий вигляд, що він завинив і не має чим виправдатися…
…. Дмитро Борисович, що не зводив погляду з Артема, помітив, як юнак безпорадно закліпав очима. Здавалося навіть, що він от-от заплаче. Це трохи зменшило гнів археолога. Його тон став лагідніший.
— Ну, розповідайте, Артеме. Ви самі розумієте, що все виходить не дуже гаразд… Що, справді, я мушу думати про причини, які занесли вас сюди? Що подумали б ви на моєму місці?
Нарешті Артем зважився. Він сумбурно, плутано заговорив, поспішаючи висловити все, що було в нього на серці.
— Я, Дмитре Борисовичу… я дуже… мені дуже неприємно було вчора, коли я довідався… що ви й Ліда ходили… адже ви знаєте, я так цікавлюся всім цим… і от я й вирішив…
— Ну?
— Вирішив піти сюди, щоб відплатити…
— Кому? Мені чи Ліді? Як відплатити?
— Обом… І вам, і Ліді… Я сподівався відшукати щось… і тоді… і тоді довести, що я теж можу…
— Що можете?
— Можу знайти щось цікаве і важливе… але ж не для себе самого, а для всіх, Дмитре Борисовичу І.. І щоб Ліда не задавалась, ось що! — несподівано для себе палко закінчив своє зізнання Артем. Він відчував і сам, що пояснює невдало, але відповідь археолога остаточно вразила його.
Дмитро Борисович голосно зареготав, наче почув щось надзвичайно смішне. Він сміявся довго, витирав очі і знову сміявся.
— Ой, не можу! Ой, насмішив! І це — майже доросла людина, студент!
Від цього Артем ще більше зніяковів. Справді, якось воно не так виходить… і навіщо він згадав про Ліду?.. Яке, дійсно, має значення, задається дівчина чи ні?