Подорож до Ельдорадо [Збірник. "Катастрофа в раю". "Подорож до Ельдорадо"]

Я й замолоду не відзначався вмінням триматися серед жінок, а після одруження зовсім здичавів. Тому легко уявити, в якому незручному становищі опинився. Треба ж підтримати світську розмову, а нічого путнього не спадало на думку. Насилу здобувся на дешевинку:

— Мене звуть Грицем… А вас?

Жіночка звабливо змахнула віями.

— Еге, любчику, тобі слід чарчину… У тебе після вчорашнього… — виразно покрутила пальцем біля скроні.

Я ж не вождь. Навіщо мені ім’я?

Навіть на такому примітивному рівні розмови маю вигляд ідіота. Аби підтвердити її припущення, на користь якого красномовно промовляла і ґуля на лобі, схопив чарку, що саме пропливала мимо. Виходить, вони не мають імен. Як же так? Не зовсім зручно якось.

Жіночка тим часом ляснула мене по потилиці суцільнозварною долонею:

— Ти сьогодні після культпоходу вільний?

Ну, скажу вам, надто вже скажений темп…

Тут і так не можеш второпати, що до чого… Але ж треба відповісти, аби не подумала, ніби я справді з-за рогу мішком прибитий. Ствердно кивнув головою.

— От і добре, любчику. Ти мені подобаєшся навіть без бороди.

Що уважніше придивлявся до кібертонців, то більше дивувався. Виявилося, вони не тільки танцюють, а й ходять, навіть сидять під “музику” своїх транзисторів — занудно похитуються, здвигують плечима. І всі- воднораз. Підвівся, почав освоювати їхню ходу. Нелегко. Ступні треба вивертати всередину, сідниці-відставляти далеко назад. Либонь, великих успіхів мені тут не домогтися.

Година минала за годиною, а стіл-конвейєр все плив і плив. Нескінченне жвакання. Гребуть жменями-лопатами все підряд, запихаються. Я довго не міг догадатись, чому час од часу за нашим столом спалахує пожвавлення. За іншими було спокійніше, а в нас то виникали суперечки, то кібертонці видирали один в одного кістку або кусень м’яса. Адже їжі — хоч греблю гати… Ага, он воно що! Боротьба йде за кусні, до яких вже торкнувся вождь…

Я нудився, а вони хоч би що — жують без поспіху, п’ють. Руки витирають бородами. Деякі тут же, скоцюрбившись на килимі, куняють. Дамочка без імені теж невдовзі розляглася, поклавши голову мені на коліна, і безтурботно захропла.

Мусив сидіти і ловити витрішки.

Довго не міг зрозуміти: навіщо оті численні вицвілі полотнища на стінах. Тільки після уважного огляду встановив: то гасла чи заклики, збляклі від часу. З нудьги почав по залишках літер відновлювати тексти:

“Пити чи не пити — ось в чім питання… Пити чи не пити — все одно!.. Хто вволю їсть і смачно спить, той дуже довго буде жить… Від сну ще ніхто не вмирав… Назад — до витверезника!.. Хай живе всевишній всемогутній Кібер і Чудотворець Дванадцятий! Хвала кібертонкам — невтомним діячкам духовної культури!.. Не мислю — отже, я живу… Не відкладай на завтра те, що робот може зробити сьогодні… А ти не забув відвідати Палац духовної культури?!” і т. д., й т. п.