Філософія української ідеї та європейський контекст: франківський період
- Автор: Забужко Оксана Стефановна
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Факт
- ISBN: 966-359-106-4, 966-359-091-0 (серія)
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Філософія української ідеї та європейський контекст: франківський період». Краткое содержание книги:
Очевидно, що в розповні такої бурхливої й цілокупної розбудови нації час для «Мінервиної сови» не найвідповідніший. Саме з урахуванням цієї конкретно-історичної обставини треба підходити до Франкового докору на адресу українських «культурників» у замилуванні теоретичними побудовами високого ступеня абстрактности. У такій, умовно кажучи, «сублімації» праґматичний І. Франко вбачає, зрештою, небезпідставно, відчуження від потреб соціальної практики, «ознаку глибокого розриву між інтелігенцією й народом» [133, 103], бо ж «ані теоретичним федералізмом ніхто ситий не буде, ані теоретично виарґументоване українство нікого до себе не потягне і нікого не загріє» [133, 102—103].
Ця показна «нефілософічність» (досить, до речі, відносна, бо, відкинуте сучасниками як неактуальне, «теоретично виарґументоване українство» в працях М. Костомарова, В. Антоновича, Т. Рильського та ін. [60; 93] через покоління розкрило свій евристичний потенціал у І. Мірчука й Д. Чижевського, даючи нам підстави вбачати в ньому важливу й продуктивну фазу філософії української ідеї, котру ми також включаємо до «франківського періоду» як його бічну павіть), ця, сказати б, «нефілософічність», проведена з позитивістською послідовністю[13], виштовхнувши філософську рефлексію в «підсвідомість» культури, тобто в неспеціалізовані для світоглядної теорії форми, — насамперед у мистецтво, котре з готовністю бере на себе місію «потягнути й загріти» вже не «теоретично виарґументованим», а безпосередньо особистісним, екзистенційно вичутим і пережитим «українством», — дає змогу розглядати франківський період як своєрідний «пробний камінь» для вироблення методології історико-філософського дослідження не тільки української, а й взагалі національної ідеї будь-якого народу, як інтелектуальної течії, що в силу іманентного тяжіння до практично-політичної розв'язки не залишила на своєму шляху вичерпно репрезентантних «Гоббсів, Токвілів, Марксів чи Веберів».
Нарешті, про ще одну обставину, котра спонукала нас обрати об'єктом аналізу саме названий період. Вище згадувалося, що із загальнокультурного погляду М. Скрипник визначив його суть як такого, що вивів українську культуру зі статусу провінційної, «обласної» на «самостійний шлях розвитку» і, тим самим, на шлях повноцінного суб'єкт-суб'єктного діалогу (того, який М. Бубер іменував діалогом типу «Я — Ти», протилежного до «Я — Воно») з іншими культурами. Можна сказати ще точніше, скориставшись літературознавчою формулою Д. Чижевського: саме на рубежі століть нова українська культура вперше набуває «повної структури» (у першу чергу завдяки тій-таки «інтеґральній, всесторонній праці» «Молодої України»): не тільки художньо-естетична, а й наукова, релігійна, політична «підсистеми» українського духовного життя складаються й розвиваються органічно, «зсередини», відповідно до потреб української суспільности.
Ясна річ, ніяким актом ніякої волі, хай і гуртової, здійснити це за такий феноменально короткий термін, як одне покоління, не вдалося б — навіть при тому, що «Молода Україна» прямо спиралася на два попередні покоління нової української інтеліґенції, а така спадкоємна тяглість, загалом не притаманна українській культурній історії — всуціль дискретній, позначеній реґулярними (за І. Мірчуком, щопівстолітніми [81]) розривами традиції, — звичайно ж, мусила принести свої плоди, забезпечивши якісний стрибок… Не вдалося б, якби не відіграв тут каталізуючої ролі якісно новий ступінь відкритости національної культури, доти, почасти під народницьким ідеологічним домінуванням, доволі консервативної, замкнутої, запрацьованої головно на утримання, збереження (народної мови, звичаїв, моралі тощо).
Перенесення «духовної столиці» України з Києва до Львова справило на цю «переорієнтацію» культури та відповідне її входження в загальноєвропейський культурний контекст вирішальний вплив насамперед тому, що напрямки втягло українське національне відродження в епіцентр тих бурхливих процесів національного будівництва, якими у «вік націоналізму» охоплена була вся Європа — від Іспанії (котра хронологічно вступає у «вік націоналізму» останньою, з так званим «поколінням 1898 року») аж по Росію, яка, щоправда, до самого XX ст. (до 1905 р.) переживала цю свою новітню історію (постання політичної нації, адекватної добі капіталістичної індустріалізації) майже виключно в ідеї, у духові. У той період, що нас цікавить, центр національних рухів виразно перемістився в Австро-Угорщину.
13
Розуміється, звідси аж ніяк не випливає, буцімто Франко сповідував щодо культури «чистого розуму» утилітаризм à-la Д. І. Писарєв і російські «шестидесятники», — якраз навпаки. Подібні погляди, подибувані деколи серед провінційного громадянства, він сприймав як вияв своєрідного національного інфантилізму: «Прикро се сказати, та що ж, коли правда: від декого з освічених галицьких русинів чув я такі думки: „Все те, що робиться в тов. ім. Шевченка, то для нас люксус, робиться властиво pro foro externo, не випливає з наших домашніх потреб і в ґрунті речі для нас зовсім байдуже і непожиточне…“. І се говорили ті самі люди, котрі потім страшенно обурювалися, коли я назвав їх арґументи арґументами анальфабетів! Я не буду доказувати, який невірний, поверховний сей суд. Скажу тілько одно: наша підростаюча молодіж сяк чи так буде мусила розжувати ті наукові видання. Те, що нині для старших поколінь мертвий капітал, для молодших станеться насущною духовною стравою, ляже в основу нової, ширшої, національної і гуманної освіти. Тілько сею дорогою, переваривши ті наукові здобутки, ми можемо вийти з епохи дилетантства і безплодного політиканства і ввійти в епоху дозрілости та практичної політики» [132, 132—133].