Острів Робінзона
- Автор: Фидлер Аркадий
- Год: 1958
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: С. В. Савков
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Острів Робінзона». Краткое содержание книги:
Аркадій Фідлер — автор повісті «Острів Робінзона» — сучасний польський письменник, видатний мандрівник, невтомний дослідник далеких країн. Він написав близько 20 книжок, кращі з яких видані багатьма мовами світу.
«Острів Робінзона» — перша книжка Аркадія Фідлера, перекладена на українську мову.
В Радянському Союзі ця повість видається вперше.
Ніким не помічений, я швиденько прослизнув у кубрик і ліг на свою постіль поряд з іншими матросами.
Я жорстоко помилявся, думаючи, що на тому справа й закінчиться. Наступного дня капітан скликав на палубу весь екіпаж і зажадав, щоб винуватець сам признався. Одночасно він наказав шмагати батогами обох матросів, які були вночі на вахті. Гидливо дивлячись на нас, процідив, що матросів битимуть, доки вони не сконають.
Я стояв серед екіпажу на палубі. Добре знав, що мерзотник виконає свою погрозу і накаже вбити двох ні в чому не винних людей. Усе це відбувалося поблизу передньої щогли, біля якої, дивлячись на нас палаючим поглядом, стояв зв'язаний індієць. Розумів, про що йдеться.
Здригнувшись, я ступив кілька кроків уперед і, сміливо дивлячись капітанові в очі, голосно заявив, що це зробив я.
— Ти-и-и? — зловісно засичав капітан. Його велика голова, з витріщеними очима і хижо роззявленим ротом, здалася мені в ту хвилину мордою якоїсь морської потвори. Капітан трохи наблизився, свердлячи мене твердим поглядом. Несподівано підняв праву руку і вдарив мене кулаком в обличчя. В очах у мене потемніло. Я хотів скочити і вчепитися йому в горло, але сильні руки матросів схопили мене, мов кліщі. Капітан вийняв пістолет. Я відчув гострий удар у скроню і в ту ж мить знепритомнів.
Опам'ятавшись, я побачив, що лежу в кубрику, на своїй підстилці. У вухах шуміло, страшенно боліла голова, очі застилав туман. Морозило. Хтось сидів біля мене. Минуло кілька хвилин, перш ніж я впізнав, що це Вільям.
— Ну, шибенику, прокинувся нарешті, — радісно шепнув він наді мною. — Страшенно довго це тривало.
— Він вистрелив у мене?
— Ні. Тільки вдарив рукояткою пістолета. — Он як…
Думки відлітали від мене, ніби сполохані птахи, я знову знепритомнів, але слабість швидко минула.
— Дарував мені життя! — пирхнув я з сарказмом.
— Ні, — відповів Вільям. — Старий думав, що вбив тебе. Ти лежав, як мертвий. А коли стемніло, я переніс тебе сюди.
— Дякую тобі, Віллі…
Потім мене почала тривожити думка про те, що буде далі. Я не приховував свого занепокоєння перед Вільямом. Знав мстивість капітана. Але приятель не дуже хвилювався.
— Лежи тихо, — казав він, — немовби ти все ще непритомний, умираєш… Поки що у капітана є інші турботи.
Я запитливо глянув на Вільяма: які ж то ще турботи у капітана?
— Невже ти не чуєш? — матрос рухом руки вказав на стіни кубрика.
Тільки тепер я зрозумів, що зовні сюди проривався гуркіт розбурханих хвиль, які навально били в борт корабля. Нас кидало на всі боки. Лампа, що висіла під стелею, танцювала направо і наліво, стіни страшенно тріщали.
— Шторм? — запитав я.
— Ще й який! — Вільям свиснув крізь зуби. — Пекло! Вже кільканадцять годин, як ми втратили управління. Частина щогл поламана. Судно наосліп мчить до землі.
— До якої землі? — біль у голові не давав мені як слід зрозуміти.
— До якої? Ну, звичайно, до Південної Америки. Шторм несе нас на південний захід, аж у голові паморочиться. Якщо незабаром не втихомириться, то нас викине на якісь скелі або зажене в лапи до іспанців, а це ще гірше… Краще не думати про те, як вони нас зустрінуть…
Вільям дав мені напитися. Питво нагадувало своїм смаком бульйон з м'яса. Я чудово підкріпився, але потім найшла на мене непереборна сонливість. Я хотів запитати приятеля про долю індійця, прив'язаного до щогли, але вже не зміг: мене огорнув глибокий міцний сон.
Відпочинок непогано вплинув на моє здоров'я. Коли я прокинувся, в голові вже не паморочилось, а скроня боліла лише тоді, коли я доторкувався до неї. Все тіло проймав дошкульний холод, хоч я лежав одягнений. Хотів устати з своєї підстилки, але, згадавши перестороги Вільяма, лишився.
Буря лютувала, як і раніше. З палуби долітав оглушливий гуркіт, наче там били з гармат. Всередині корабля тріщало так страшно, що я чекав хвилини, коли розвалиться все наше старе корито і вода заллє мене в кубрику.
У сутінках хтось наближався до мене. Це був Вільям.
— Як ти себе почуваєш? — запитав він пошепки.
— Краще. Тільки мені холодно.
— Дивно. Надворі спека, парить, незважаючи на шторм. Їж і пий, тобі буде тепліше… Погано з нами…
— З ким?
— З кораблем.
Вільям знову приніс мені попоїсти. Почуття палкої вдячності за незвичне піклування, яким оточувала мене ця все ж таки чужа людина, сповнило моє серце.
— О Віллі, Віллі! — шепнув я.