Полонені Білої пустелі

Надвечір вони вже поточувалися з утоми й відстали од чіпевеїв на кілька миль. На ніч вони стали коло невеличкого озера, так і не наздогнавши мисливців.

Попоївши, хлопці посиділи трохи коло вогнища — зовсім маленького, бо в поріділому лісі вже важко було зібрати хмиз на велике, їм здавалось тепер, що вони — самі одні в цій дикій і безмежній глушині, що обступала їх з усіх боків. Підбадьорюючи один одного досить силуваними жартами, вони розстелили свої ковдри під перевернутим каное й заснули сном украй стомлених людей.

Прокинувшись уранці, закляклі й затерплі, вони побачили, що вогнище їхнє яскраво палахкотить, а перед ними сидить навпочіпки Деніказі. На роздвоєному кілочку, що схилявся над жаром, шкварчав жирний сиг — один з багатьох, що потрапили минулої ночі до чіпевеїв у сіті.

Коли хлопці посхоплювалися на ноги й стали похнюпившись, — вони ж бо заспали! — Деніказі заговорив.

— Ми чекаємо на вас коло перших порогів, — сказав він й пішов геть.

Джеймі зачудовано похитав головою:

— Не розумію… Він мусив би розсердитися на нас через те, що ми затримуємо всіх, а натомість приносить свіжу рибу на сніданок.

— Деніказі взагалі дядько добрий, — відповів Авасін, знімаючи гарячу рибу з кілка й розділяючи її на дві пайки. — Просто він заклопотаний і через те здається надто суворим.

— Тож не будемо завдавати йому зайвої мороки, — сказав Джеймі. — Покажімо, що ми теж вправні мандрівники!

Менш як за півгодини вони прибули до порогів, і вождь чіпевеїв винагородив їх за моторність схвальною усмішкою.

Знов почалося те саме, що й минулого дня: важка, виснажлива праця. Вони перепливали невеличкі, мілкі озера; а потім несли човни на спинах — і, здавалося, цьому не буде кінця. Але дерев на берегах уже майже не було, ліс зник, і перед ними відкрився обрій — так, наче хтось підняв завісу. Верхівки й схили горбів стояли голі, а поодинокі гайки у видолинках складалися лише з маленьких, миршавих ялинок. Сірий кам'янистий грунт прикривали тільки лишайники й мох.

Так минув день, потім ще один. А тоді на обрії забовванів великий, високий горб, що обрисами своїми нагадував велетенську баню.

Деніказі впізнав цю гору й радісно гмукнув.

— Казба-сет! Гора Білої Куріпки! — мовив він. — За нею лежить Казба-туа і там ми знайдемо глибоку воду для наших весел.

Наступного ранку вони спустили човни на воду озера Казба-туа. Того дня була якраз середина літа. Стада карібу вже мали прямувати з тундри на південь. Мисливці та їхня майбутня здобич неухильно зближалися, але ніхто — навіть Деніказі — не міг би сказати, де чи коли вони здибаються.