Україна — не Росія
- Автор: Кучма Леонид Данилович
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: Время
- ISBN: 5-94117-127-7
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Україна — не Росія». Краткое содержание книги:
Нам ще довго доведеться звикати до думки, що пошук міждержавних компромісів може бути і майже завжди стає довгим і тяжким. Нас не навчали умінню перемагати, не знайомі ми і з наукою компромісів — наукою, яку інші країни розвивали й відточували протягом століть. Я не без подиву дізнався, що спір щодо володіння Нормандськими островами, які знаходяться між Англією та Францією, ці країни полагодили не колись у Середньовіччі або в часи воєн Наполеона, а лише у 1953 році. До того ж десь у середині 70-х спір на якусь мить спалахнув знову. Чи є такі спори відбитком ворожнечі між двома країнами, яка не минає? Ні, вони відбивають лише наполегливе бажання відстоювати власні інтереси і наполегливість у пошуках компромісу. Шлях до розуміння, що альтернативи компромісу не існує, був у Європі дуже довгим. На щастя, нам немає потреби проходити знову весь цей шлях. І Україна, і Росія, схоже на те, здібні учні (або точніше — учениці?).
Чи хочу я цим сказати, що насправді все чудово й анітрохи не важко? Ні, я хочу сказати інше. А саме, що головні наші ускладнення, пов’язані з Росією, знаходяться зовсім не там, де їх звичайно бачать українські ЗМІ.
Серед наших проблем є одна, що вирішується досить важко. Перш ніж мої співвітчизники зможуть спокійно сказати собі, що вона вже вирішена, пройдуть десятиліття. Це не російсько-українська проблема, це проблема українська, але вона тісно пов’язана з Росією.
Мова йде про нашу самоідентифікацію та нашу психологію. Політологи та соціологи України згодні з тим, що процеси консолідації української нації ще далекі від завершення. Ми й досі не збагнули остаточно, хто ж ми такі. Одну з найважливіших складових української ідентичності саме й містить формула «Україна — не Росія». Було б зайвим проголошувати, наприклад, що Україна — не Туреччина, це й так зрозуміло. Але після того, як ми з Росією третину тисячоліття прожили під спільним державним дахом — під російським дахом! — самоототожнювання українців у незалежній Україні, що відроджується, просто неможливе без чіткої інвентарізації в головах і душах: це — Україна, а це — Росія.
Серед моїх співвітчизників є люди, для яких національна ідентичність України зводиться до гасла: «аби все було не так, як у москалів». Це хибний і безплідний шлях. Носії таких ідей не помічають, що впадають у психологічну залежність саме від тих, від кого так пристрасно мріють віддалитися, бо перетворюють «москалів» у свою основну відправну точку. Добре усвідомлюю, що теж ризикую отримати подібний докір, тим більш рішуче підкреслюю, що обстоюю органічний шлях України до себе самої. Моя книга — і про це також.
Згадаймо: коли Росія стала імперією? Російський цар виголосив себе імператором після успішного завершення Північної війни та Ніштадського миру 1721 року. Таке підвищення статусу Російської держави як правило пов’язують з тим, що вона закріпилася на Балтійському морі від Виборгу до Риги. Але при тому забувають про український фактор. Формально Лівобережна Україна знаходилася «под высокой рукой» московського царя з 1654 року. Протягом кількох наступних десятиліть подальша доля цього протекторату бачилась досить-таки нетривкою — згадаймо хоча б походи Дорошенка, події Руїни, гетьманств Виговського, Брюховецького, Многогрішного, а здебільше — Мазепи. Лише після Полтавської битви Лівобережна Україна була досить міцно включена до складу Росії, що не менше тріумфу у Європі дозволило Росії відчути себе імперією.
Так-так, треба ясно усвідомлювати, що без участі України Росія не стала б тим, чим врешті стала, це була б зовсім інша країна. Без українського втручання іншою була б російська історія і, що важливіше, іншою була б російська культура. Навіть російська мова була б значно іншою.
Можна поставити питання ширше — без української участі іншою була б вся сучасна «русская (российская) цивилизация». Я досить добре обізнаний з воєнною складовою сучасної російської цивілізації. Можу свідчити, що ця частина, безсумнівно, була б іншою аби не дійсно могутня українська участь з кінця XVII століття. Відправний момент — спільне здобуття Азова у 1696 році. Разом з Україною Росія стала великою державою, і, як пише канадсько-український історик Орест Субтельний, «з цією державою віднині [тобто починаючи з 1654 року. — Л. К.] у всьому доброму і у всьому поганому буде нерозривно пов’язана доля України». Аж на третину тисячоліття.