Коли ти поруч

Одного разу Сергій підвозив знайомого до потяга на залізничний вокзал. Попрощавшись із ним, він вже збирався від’їжджати і прямував у бік своєї автівки, коли його увагу привернула до болю самотня жіноча фігурка у кінці перону. З цікавості він підійшов до дівчини і завмер. Перед ним була молоденька, зовсім ще юна дівчина з величезними карими очима, в яких блищали сльози. На мить йому здалося, що він потонув у цих очах, повних відчаю, безвиході та страху перед цим величезним світом. У всій її розгубленості була якась зворушлива ніжність, боязкість, лагідність і водночас сила. Тоді вперше перед цією тендітною та безпорадною дівчиною він розгубився, відчуваючи, як земля йде з-під ніг, а душу наповнюють ясні, як після очищувального літнього дощу, досі незвідані почуття. Вони змушували його невідривно дивитися на незнайомку, яка своєю зворушливо-сором’язливою ніжністю притягувала до себе, не даючи йому байдуже піти.

Сергій почав з нею розмову. Зараз він уже не згадає, яке перше слово він сказав – занадто багато було хвилювання і душевного трепету. Але він чудово пам’ятає, як Віталіна з дитячою наївністю розповіла йому про те, що вона вихованка дитбудинку, як після закінчення училища їй надали, як і годиться, кімнату в гуртожитку, а потім, за один день, приватне підприємство, де вона працювала, закрили, а гуртожиток у центрі міста перекупив якийсь багатий дядько і вона опинилася на вулиці.

– Куди ти тепер? – запитав Сергій.

– Не знаю. Світ величезний, але мені немає в ньому місця.

– У тебе взагалі немає нікого з родичів?