Амаркорд (Збірка)
- Автор: Сняданко Наталья Владимировна
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-5710-5
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Амаркорд (Збірка)». Краткое содержание книги:
Багато хто з нас лише від Ді Снайдера вперше довідався про те, що дошлюбні статеві стосунки в багатьох країнах вважаються нормальними, а в деяких навіть необхідними, але далеко не всіх це переконало, що так і повинно бути. Ми поділилися на дві категорично не згодні між собою в цьому питанні групи, одна з яких була «за», а інша, відповідно, «проти».
Я відразу ж і без жодних сумнівів приєдналася до групи «проти», що, не останньою чергою, призвело до описаних нижче подій.
Що краще: філолог чи програміст? Місіс Xі Містер У. Потаємне листування
Грамотність у чоловікові — не основне
Історія наших із Вітею стосунків, як і належиться кожному першому юнацькому коханню, починалася дуже романтично.
Одного весняного вечора, коли мій батько був переконаний, що я сиджу вдома і готуюся до випускних іспитів, а я була певна, що батько перебуває на уроданах і повернеться додому пізно, ми несподівано зустрілися на вулиці, причому батько зовсім не виявляв ознак характерного для постуродинного стану сп'яніння чи хоча б легкої розслабленості, а я перебувала в товаристві хлопця в пошарпаній шкірянці, з довгим хаєром і надписом METALLICA на чорній футболці. Більше від того: батько був помітно роздратований, бо невідкладні справи завадили йому піти на забаву, за що на нього образилися не лише друзі, а й моя мама, яка швидше пішла з роботи і встигла зайти в перукарню. А я не просто ішла поруч із особою чоловічої статі, а ця особа мала не лише підозрілий як на смак мого батька вигляд, ми, крім усього решта, ще й дозволили собі нахабно триматися за руки. І це — під час першого ж побачення, у неповні 17, безпосередньо перед завершенням процесу здобування середньої й початком підготовки до здобуття вищі освіти.
Самі розумієте — ситуація не з приємних, особливо враховуючи запальну вдачу мого батька, його мрію про зятя з інженерським дипломом і глибоку переконаність, що перша особа протилежної статі, яка переступить поріг нашої чотирикімнатної квартири, рано чи пізно якраз і стане цим зятем. А святий обов'язок батьків — відтягнути цей момент принаймні до закінчення середньої школи.
Незадовго до випускного вечора батьки вирішили подбати про моє професійне майбутнє. Дискусії на тему, ким мені стати, точилися в нашій сім'ї й раніше, але їхня інтенсивність і гострота зростали поволі, відповідно до наближення моменту видачі атестату про середню освіту. Думки наші, як і повинно бути в кожній порядній сім'ї, розділилися. Батьки вважали, що найперспективніша на сьогоднішній день професія програміста, і намагалися переконати мене вступати до політехнічного інституту. Я абсолютно погоджувалася з ними щодо перспективності, але сумнівалася, чи може людина, в якої при користуванні газовою плиткою, електричною праскою, а подекуди часом навіть і простим холодильником уже виникають серйозні проблеми, стати хорошим програмістом. Уже не кажучи про трійку за рік з інформатики, яку вчителька потім таки виправила на п'ятірку, аби не псувати відмінний атестат. Але висловити хоча б деякі з власних сумнівів чи побажань із цього приводу я наважилася далеко не відразу. Знаючи своїх батьків, я добре розуміла, що переконати їх буде нелегко.
«Якщо ти хочеш досягти успіху в житті, припиняй читати нікому не потрібну художню літературу. Треба жити в реальному, а не придуманому світі. Краще піди допоможи мамі на кухні», — радив мені батько, застаючи за читанням.
Розуміючи, що армійські правила № 1 (командир завжди має рацію) і № 2 (якщо командир випадково не має рації, див. пункт № 1) поширюються й на батьків, я рідко сперечалася з ними і вдавалася до дієвіших методів захисту, демонструючи батькам власноручно складені плани позакласного читання такого обсягу, який приємно вразив би нашу вчительку української, якби вона випадково про це довідалася.
Моєю давньою й потаємною мрією було навчання на філологічному факультеті університету. Давньою, бо з'явилася вона, коли дискусії на тему мого професійного майбутнього в нас у сім’ї ще не велися, як не велися і взагалі майже жодні дискусії. Усі функції були чітко розподілені: функцією батьків було вирішувати і вважати за потрібне, моєю — виконувати те, що вони вирішили чи вважали за потрібне. А всім, із чим я погоджувалася чи не погоджувалася, я могла поділитися з плюшевим ведмедиком Панасом, який у ті благословенні часи виконував роль мого домашнього психоаналітика.