Наказано вижити

Він увімкнув запалення, глянув — автоматично — в дзеркальце і помітив, що по тротуару біжить хлопчик з собакою; він біг перелякано, втягнувши голову в плечі, мабуть, чекаючи нальоту; обличчя в нього було пергаментне і зморщене — таке буває у старих людей перед самою смертю, коли вуха стають надмірно великими, мочка обвисає, робиться сіро-синьою, восковою.

Штірліц повільно перемкнув швидкість, на мить загальмував, підбадьорливо посміхнувся хлопчикові і тільки після цього розвернувся й поїхав до центру — там, біля метро, ще подекуди працювали телефони-автомати. Напевне можна подзвонити з кабачків на Фішермаркте — від «Грубого Готліба» дзвонити нема сенсу, там усі розмови записує районне гестапо, та й сам Готліб завжди на сторожі. За імперським законом від сьомого червня тридцять четвертого року кожен власник ресторану, готелю, вайнштуббе, бару, кафе, пивної був зобов'язаний співробітничати з властями й повідомляти про всіх гостей, поведінка яких бодай трохи може видатися підозрілою. Коли людина, яка прийшла до тебе випити пива, неголена, неохайно одягнена або ж, навпаки, занадто вишукано, особливо в іноземному костюмі (англійський і американський стиль помітні одразу), якщо гість плаче або дуже голосно сміється — словом, коли він хоч чимсь вирівняється з маси, про нього треба негайно повідомити у відділення гестапо. Оскільки циганам і євреям вхід до ресторану, кафе і готелю був заборонений — нелюди, які підлягають знищенню, — а коли почалася війна, відвідувати громадські місця було заборонено також французьким робітникам, яких пригнали в рейх, «остарбайтерам» з Польщі, Югославії та Радянського Союзу, то репресивна система тотального стеження обрушилася на тих, кого фюрер так патетично називав «расою панів»; саме вони, «пани», і стали в'язнями того гігантського концтабору, що іменувався «великим рейхом німецької нації», де «права кожного імперського підданого на свободу і достоїнство» щодня й щогодини проголошувались пропагандистським апаратом доктора Геббельса.