Обитель героїв
- Автор: Олди Генри Лайон
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Гамазин
- ISBN: 9G6-365-087-7
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Обитель героїв». Краткое содержание книги:
Хто не знає, що цей мислитель живе в українському місті Харкові, а його рукою водять Олег Ладиженський та Дмитро Громов? Творчий тандем наших земляків з'явився в літературі ще 1990 року і з того часу регулярно радує нас своїми творами.
Хто не знає, що творчість Олді вшановано не одною престижною премією — тут і «Роскон», і «Фанкон», і «Зоряний меч», і «Странник», й безліч інших.
Але одного ви не знаєте точно — що новий їх роман «Обитель героїв» виходить українською мовою раніше, ніж російською, і ми з вами будемо мати ексклюзивне право його прочитання.
Отже, поспішайте реалізувати де право на заздрість північним сусідам.
«Зелений пес» відкриває нову серію «Світи Г. Л. Олді». Тут ви знайдете традиційний «олдівський» стиль — безліч підтекстів, суміш стилів, карколомний сюжет, і безперечно — глибокі думки.
А головне — віднині усі нові романи харківського дуету Ладиженського та Громова українські читачі будуть читати першими.
Бо так велів сам Генрі Лайон Олді.
— Чому, ваша світлосте? Як же так?! Адже ви закінчили?
— Ні, — сухо кинув Конрад і вийшов з камінної зали в хол, супроводжуваний по п’ятах збудженим хазяїном.
Дорогою він думав, що зовнішня комісія лікторату повинна відбирати в слуги закону не дубуватих гевалів, що спритно вправляються з табельними сокирами, а суддівських крючків, як оцей настирливий стряпчий, чи докучливих Трепчиків-молодших. Ну, хоча б третину особового складу. Ці землю носом ритимуть, а жодного загубленого ґудзичка, жодного недогарка не пропустять. Із природної в’їдливості, котра, якщо вдуматися, вже сама по собі неабиякий талант. А пообіцяй їм премію…
— Ваша світлосте!
— У мене є запитання особисто до вас, пане Трепчик. Попрошу відповідати коротко й чесно. Це у ваших же інтересах. Я доступно висловився?
— Куди вже доступніше, ваша світлосте…
— Чудово. Отже, чи відомо вам, що саме відбулося вночі в готелі?
— Так! Тобто, ні…
— Будьте такі ласкаві, висловлюйтеся ясніше, пане! Так, чи ні?
Барон насупився, дивлячись Трепчикові-молодшому в перенісся: ніби цвях забивав. Під його поглядом хазяїн скулився, зробився схожий на побитого собаку та мокру курку одночасно, якщо в природі можливий такий монстр.
— Я… я чув. Але не бачив.
— Що саме ви чули? В який час?
— Близько півночі. Я в готелі ночував. У вільній кімнаті.
— Ви спали? Вас щось розбудило?
Трепчик зам'явся, тупцюючи на місці.
— Я… не спав, ваша світлосте.
— Чому? — фон Шмуц картинно підвів брову. Зазвичай це вбивало свідків наповал.
— Я… я був не сам.
— І, природно, не з дружиною.
— Ваша світлосте! Благаю! Віолета мене вб’є! Ви її не знаєте!
Здається, готельєр полюбляє скакати в гречку. Він хотів упасти баронові в ноги, але побоявся. І правильно. Фон Шмуц подібних витівок не схвалював. І був безперечно радий, що не знайомий з ревнивою Віолетою Трепчик.
— А це залежить від вас, друже мій. Від вашої відвертості й бажання допомогти дізнанню. Отже, що за особу ви ощасливили своєю прихильністю?
— Куховарку, ваша світлосте.
— Її я допитаю пізніше.
— Насмілюся зауважити, ваша світлосте: Аничка… куховарка тобто — вона німа. Її допитати важкувато буде.
— Зате ви говіркий за двох. Розповідайте, що чули.
— Ох, чув! Упаси Вічний Мандрівцю таке двічі почути! Спершу репетувати почали. Репетують і репетують, а слів не розібрати. Потім грім ударив, із чистого неба. Ударив, значить, упав і давай качатися у нас під вікнами! Тріск, гуркіт, скло, чую, б’ється — а воно, знаєте, яке дороге?! Скляр Дорфман три шкури дере, гадюка, я вже з ним і торгуюся, і по матінці…
— Скляра облишмо. Що ще чули?
— Залізо дзенькало. Лайка, лемент, і вив хтось. Моторошно, немов на небіжчика… І ще вони сміялися.
— Хто — вони?
— Не знаю, ваша світлосте. Грім, тріск, лайка, а вони сміються. Аж мороз поза шкірою… А потім замовкли. Не до сміху стало, либонь.
— Що ви робили в цей час?
— Вам би все насміхатися, ваша світлосте! Що ж тут зробиш, коли таке страхіття?! Замкнулися ми з Аничкою на засув і від страху тремтіли! Вона хоч німа, а все чує…
— Добре. Далі що було?
— Далі? Все. Тобто, нічого. Стихло далі. Ще начебто віз від готелю від’їхав. Може, й не один. Я до ранку почекав, а як розвиднілося, вибрався подивитись. Нижня Мамо! Погром і чисто жах! Та ви самі бачили, ваша світлосте. Ну, я відразу хлопця у Всевидющий Приказ відправив: доповісти про подію. Стряпчого викликав: збитки описувати. Лихо моє та біда, значить…
Барон зміряв Трепчика поглядом і вирішив від уточнюючих запитань утриматися.
— Як мені повідомили, зникло шість ваших пожильців. Це вірно?
— Чиста правда, ваша світлосте. Усі, хто був, і пропали.
— У якому розумінні — всі?
— Ну, всі, хто в готелі жив. До одного.
Конрад подумав, що в «Притулку героїв» вільно розмістилося б півроти драгунів. За бажання разом з кіньми. Однак від зайвих запитань і цього разу відмовився. Зрештою, яке йому діло, процвітає Амадей Вольфганг Трепчик, чи навпаки, близький до розорення? Знадобиться — з’ясуємо.
— Постояльці записані в книгу?
— Ясна річ, ваша світлосте! У нас із реєстрацією повний ажур. Прошу вас… тут картинки, якщо ваша ласка, валяються… благаю не топтати, картинки грошей коштують…
Дивитися книгу записів, пухку й набиту даними, як горище — старим мотлохом, барон почав з першої сторінки. Його скрупульозність, не сказати б в’їдливість, багатьох дратувала, часом призводячи до нових дуелей. Можливо, саме тому Конрад досі був неодружений. Одним з небагатьох мудреців, кого радували згадані якості обер-квізитора — ретельність і незалежність — був прокуратор Цимбал. Але вголос прокуратор нічого не казав: вважав, що озвучена похвала співробітникам Приказу шкодить.