Янголятко в кутих черевиках. Книга друга
- Автор: Ворзельська Генечка
- Серия: Янголятко в кутих черевиках #2
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: Джерела М
- ISBN: 966-7831-54-Х
- Жанр: Ужасы
Электронная книга - «Янголятко в кутих черевиках. Книга друга». Краткое содержание книги:
Ми презентуємо другу розповідь про долю Янголятка в кутих черевиках. Жорстокі реалії нового світу в майстерному викладі талановитої авторки й далі дивують, шокують, але, безумовно, захоплюють. Отож вирушаємо разом на бій проти Поганих Хлопців та Дівчат. Гра триває!
Мертвий хробак зіщулився й випав з нори у стіні, куди він намагався заповзти.
— А тепер куди?
— Отуди, — показав майор Конт.
Там був ще один хробак, у галереї, що завертала праворуч. І я відчувала, як він рухається. Я відчувала кожну звивину, кожне кільце на його нескінченній спині.
— Туди.
Та поки вони наздогнали тварюку, я вбила її, щоб, заховавшись у розколині стіни, посміхатись і дивитися, як вони присіли біля неї, та чути, що вони назвали мене Янголом Каналізацій, бо ж вони здогадалися, хто їм допоміг.
— Може, то якісь диггери?
— Вважатимемо, що почвара здохла спереляку.
— Або що з нею покінчив якийсь добрий Янгол Каналізацій…
Забрьохані, вони поверталися назад, ступали один за одним та неголосно сперечалися, чи можна тут курити.
А я рушила далі, під землю.
Крізь новий тунель.
Прямісінько до країни мертвих.
Але перед цим я побачила ще одного воїна.
Тут було темно. Тут було лячно. Чорні духи та привиди пережили людей, котрі їх породили, і знайшли притулок в багатоярусних катакомбах, розташованих під усім містом. Вони виповзали на поверхню лише при місяці-повні. Багатометровий жах. Чорний інертний бруд самотності, туги та прагнення смерті для кількамільйонного міста.
А цей чоловік у бічному відгалуженні, осяяний мерехтінням, що струмує від його світлого одягу, — бірюзового з білим. Він рухається поміж привидами, вже мертвими або конаючими, котрі, однак, намагаються вбити його. Він іде, заплющивши очі.
— Хто це? — питаю пошепки, щоб не почули.
— Кажуть, нібито янгол, який не повернувся, — мовив жебрак, що супроводжував мене.
— А що він робить?
— Хіба ж добереш у такій темряві?
Він зупиняв чудовиськ, що стрибали на нього. І вони зависали в повітрі, перетворювалися на жмутки диму, й тяглися за його пальцями.
— Ходімо. Не варто йому заважати.
Він водив рукою та вбивав їх.
Він був мертвий. Але ж і я стояла майже на порозі оселі мерців.
Тут не було огорожі, як на кладовищі. Тут не було старих могил у світанковому тумані. Жодних вогнів, жодного світіння, навіть блиску очей упирів, котрі пожирають мертвеччину.
Але тут було доволі мертвяків.
Тих, що hr повернулися зі сну трави та кристалів.
Глибоко вдихнути. Відчути, як стугонить кров, і повірити, що ти летиш, загнуздавши хмарину. Раз по разу, до найвіддаленішої зірки, аж доки лиховісні духи кристалів і трав не затягнуть тебе аж сюди. Звідси ти вже не зможеш повернутися.
Згаслий мозок, пітьма й спотворені обличчя.
Пригадуючи свої дитячі мрії, поспитала:
— Чи не зустрічали ви каравану тих, що торгують травами? Вони йшли на північний захід.
Але ніхто не озвався до мене.
— Ми не покинемо тебе тут, — сказав Жебрак.
— Авжеж. Я не залишусь тут.
Я спущуся ще нижче.
Пласт за пластом прорізатиму Землю наскрізь.
Розділ 6
Я спустилась. Я зістрибнула вниз. Пройшла тунелем. Сліпучий потяг мало не забрав мене, коли промчав поряд світлом і гуркотом.
Я дісталася до тунелю метро! На які завгодно чудеса натрапиш під землею Міста!
І я рушила на станцію.
Стриб. Загасити в стрибку ліхтарик та й опуститися на платформу, як ота Крихітка, що знайшла світло.
— Вітаю.
Безокий черговий по станції повернеться до мене й кивне:
— Здорова будь.
— Мені треба їхати.
Він здійме руку до згаслого годинника.
— Але ж мені треба.
Одна з тисячі станцій, де ніколи не зупиняються потяги. Одна з безлічі тих, що їх не помічають люди, які щодня їдуть у метро.
— Людям тут нічого робити. Люди мають жити там, де є сонячне світло…
— А ви?
— А мені воно навіщо?
І тут — ледве чутне:
— Ти, — воно урвало його мову. І все з’ясувалося враз.
— Ти, — і дві тонкі, наче воскові, руки лагідно оповили його шию. Обережно, аби не завдати шкоди висхлій багато віків тому шкірі, Черговий По Станції вивільнився від обіймів, посміхнувся у відповідь на безгубий усміх обличчя, яке перетворилось на череп.
— Ти.
Жмутки безбарвного волосся та рам’я майже прозорої одежі.
— Я зараз, — мовив він. — Не забарюся. Зачекай.
Так, він міг поспішати до тієї, котру я побачила, коли заплющила очі й стала такою незрячою, як він. Це була юнка, її усмішка сяяла радістю від передчуття зустрічі з ним.
— Ходімо, — сказав Черговий По Неіснуючій Станції до мене. — Треба он у той бік. — І, повернувшись до тієї, що кохала його: — Дочекайся мене.