Убивство у Мюнхені. По червоному сліду

З газет Судоплатов дізнався, що Коновалець загинув на місці. Одразу після замаху Судоплатова почав мучити гострий головний біль, але він ніколи не шкодував про свій вчинок. Він писав, що навесні 1938 року пахло війною, і чекісти знали, що Коновалець воюватиме на боці німців. Цю операцію вивчали у КДБ і вважали класикою жанру: елегантна, ефективна, політично доцільна. Як і планував Сталін, після смерті Коновальця в націоналістичному підпіллі почалася боротьба за владу. Через два роки після вбивства молодий і амбіційний Степан Бандера очолив радикальну групу, яка виступила проти давнього соратника і наступника Коновальця полковника Андрія Мельника. Бандері вдалося відколоти й повести за собою більшу частину організації, але усобиці між двома фракціями, які вилилися у відкритий конфлікт, що тривав десятиліттями, послабили націоналістичний табір[12].

Ця операція зробила Судоплатова знаменитістю в НКВС і дала потужний імпульс його кар’єрі. Статус Судоплатова утвердився під час війни – він відповідав за диверсійні й терористичні операції в німецькому тилу. Попит на його знання і вміння не зник і після війни. У вересні 1946 року він здійснив ще одну операцію проти українського діяча. Цього разу жертвою був Олександр Шумський, нарком освіти Української СРР у 1920-х роках, якого звинуватили були в українському націоналізмі, заарештували й відправили у заслання в Саратов. Шумський давно вимагав, щоб йому дозволили повернутися до України. Разом із Судоплатовим до Саратова поїхав полковник Григорій Майрановський, начальник токсикологічної лабораторії НКВС, яка розробляла отрути. Вони ввели Шумському отруту, і зовні все було схоже на серцевий напад. Розтин тіла екс-наркома нічого не виявив – Майрановський використав кураре, отруту рослинного походження.

Наступною жертвою Судоплатова і Майрановського став єпископ Мукачівської єпархії (окремої від Львівської митрополії греко-католицької церкви) Теодор Ромжа. Він очолював церкву в Закарпатті, яке до Другої світової війни належало Чехословаччині. За словами Судоплатова, у 1947 року радянська розвідка отримала інформацію, що Ватикан підштовхує Сполучені Штати і Велику Британію підтримати українських католиків і їхніх союзників в націоналістичному підпіллі. Галицьких єпископів греко-католицької церкви на чолі з митрополитом Йосипом Сліпим радянська влада затримала ще 1945 року, тому Ромжу вважали найнебезпечнішим ієрархом. У лютому 1947 року українські чекісти запропонували Москві ліквідувати Ромжу. Перший замах на нього організували в кінці жовтня 1947 року, влаштувавши дорожньо-транспортну пригоду, але Ромжа вижив, його відправили в місцеву лікарню. Справу завершили Судоплатов і Майрановський – підіслана чекістами медсестра ввела єпископу отруту, яку дав Майрановський.

Судячи зі спогадів Судоплатова і радянських архівів, усі ці вбивства було організовано з особистої санкції Сталіна. Ніхто інший не мав влади розпоряджатися долею жертв судоплатовської команди. Але пропозицію ліквідувати ту чи іншу людину могли висловлювати й інші члени радянського керівництва. За словами Судоплатова, на ліквідації Шумського і Ромжі наполягав Микита Хрущов, який нібито зустрічався з Майрановським, коли той їхав в Ужгород. Судоплатов заявляв, що був свідком телефонної розмови генерала Сергія Савченка, міністра держбезпеки УРСР, з Хрущовим, під час якої перший секретар дав остаточну згоду на ліквідацію Ромжі. Правда це чи ні, але немає сумнівів, що початковий план замаху на Ромжу розробляли в Києві, а не в Москві, і без особистої санкції Хрущова не обійшлося[13].