![Там, де ми живемо. Буковинські оповідання [збірник] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/1/8/5/2/tam-de-mi-zhivemo-bukovinski-opovidannya-zbirnik-download.jpg)
Там, де ми живемо. Буковинські оповідання [збірник]
- Автор: Гончарова Марианна Борисовна
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Фолио
- ISBN: 978-966-03-7545-1, 978-966-03-7591-8
- Переводчик: Оксана Драчковская
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Там, де ми живемо. Буковинські оповідання [збірник]». Краткое содержание книги:
Світ Маріанни Гончарової – це світ, в якому відбуваються яскраві добрі чудеса і де будь-яка істота – не важливо, людина це чи, скажімо, птах, завжди може знайти собі справжнього друга. І навіть любов. А отже, стати щасливою…
– Йой, яка людина хвора! Треба лікувати…
Женік занепокоєно зблискував очима і монотонно твердив:
– Я не п’ю, не п’ю. Я не п’ю…
А Василь – мовляв, йой, таж не даю тобі пити, даю лікуватися. І крикнув Марічці:
– Дитино, принеси мені джинджери з комори.
Усміхнена Марічка бігом притягла скляну банку, де в темно-зеленій рідині плавав якийсь непримітний корінець.
– Ось, дивись, – ще міцніше обійнявши ослаблого Женіка, запропонував вуйко Василь, – от бачиш корінь?
– Так! – ледь не плачучи, кивнув Женік.
– Бачиш – він як людина: ось голова, руки, ноги… От вип’єш цієї води живої, тільки крапельку – будеш літати, як птах, вип’єш дві крапельки – будеш сильний, як ведмідь, а втретє вип’єш – будеш міцний, як гуцул! І ніколи не забудеш вуйка Василя!
Вуйко Василь був таким переконливим, так впевнено й спокійно обіцяв недовірливому Женіку, що той здихається всіх хвороб… І Женік зважився скуштувати. Але ніхто не сказав Женіку-Джеймсу, що корінь життя – джинджер – настояний на дев’яностошестиградусному спирті. Женік випив ковток, і око його заблищало, рум’янець забарвив щоки. Женік випив іще ковток, лайнувся, схопив гітару і заспівав пісню нашого класу: «Надіє, я вернусь тоді, коли сурмач відбій зіграє…». Женька випив третій ковток, глибоко зітхнув і стримано, щоб не розхлюпати радість, тихо, але чітко промовив:
– Гу-ля-єм!
– Женька!!! – заволали ми разом. – Женька!!! Він повернувся!!!
Ми вибігли на повітря, до річки, милувалися маленькими водоспадами і поріжками. Ми слухали птахів і співали тихенько самі. А увечері розпалили вогнище і розмовляли, розмовляли, розмовляли…
Женік уже не заперечував, що його звуть Женькою, а не Джеймсом, нарікав на Америку і тужив за нашою радісною безтурботною юністю. «А пам’ятаєте? А пам’ятаєте? А пам’ятаєте?» Втомлений, захмелілий, змішавши на додачу спирт із ранковими таблетками, Женька завалився спати в одній із машин, махнувши нам:
– Гуляйте, друзяки!
З першими зорями ми попрощалися з вуйком Василем і вирушили додому.
Дорогою посигналив Юра-мєнт, він повертав до дачного селища, до себе на дачу. Потім відстала й друга машина з Ларисою та її чоловіком. Коли ми приїхали додому, було вже геть темно.
– Женько, вставай! Приїхали, – обережно погукав Аркадій.
– Женічко! – озирнулась я, щоб розбудити нашого гостя. Озирнулась – і охнула. Женьки на задньому сидінні не було. – Де Женька?! – запанікувала я. – Женька де? Йому ж завтра летіти в Київ!
Аркадій замислився: Женька пішов спати до якої машини? Нашої, Юриної чи до Лариски?
– Не пам’ятаю. Здається, до нашої. Чи до Ларисиної. Чи до Юриної.
Ми увірвалися в дім і кинулися до телефона. Лариска вхопила слухавку миттєво, ніби чекала. І через це я подумала, що, напевне, Женька у неї. Але його не було в її машині. Вона навіть у багажник зазирнула. Юрин мобільний відповідав жіночим голосом англійською: мовляв, господар не може зараз підійти. Потім.
Ми, звісно, втомилися, зголодніли і страшенно хотіли спати, але повернулися до машини і поїхали в дачне селище до Юри-мєнта. Дорогою до нас долучилася Ларисина машина. Ось що таке друзі! В біді не покинуть. Аркадій бурчав, що якщо ми забули Женіка у вуйка Василя, на березі Черемоша, то туди ночами навіть вовки приходять. І дикі кабани. Аркадій – він молодець, вміє втішити, заспокоїти.
Довго ми гримали в Юрину хвіртку, сигналили, розбудили ціле дачне селище. Нарешті Юра нам відчинив. З його розгубленої сонної фізіономії ми зрозуміли: Женіка в нього нема.
Ні на що не сподіваючись, ми всі, озброївшись ліхтариками, рушили до Юриного гаража за будинком. Гаражем снував привид. Привид у відчаї здіймав руки догори, стогнав і запитував у гаражного даху англійською:
– What’s up? Where am I? (Що відбувається? Де я?)
– Женіку… – несміливо та винувато покликала я. – Женіку… Їдьмо додому. Ми тебе забули…
– Ви мене напоїли! Ви мене спокусили! Ви мене покинули!!! В аеропорт!!! Додому!!! В аеропорт!!! – ридав привид. – За речами і додому!!!
Ми не змогли вмовити його залишитись. Він навіть не погодився поїсти і взяти з собою солодощів у дорогу. Ми стояли посеред зали аеропорту, коли Женька помчав на паспортний контроль. І знаєте: він навіть не озирнувся. А Юра-мєнт сказав, що ось, мовляв, ніби ми й не йшли звідси від четвертої ранку. Ніби все ще зустрічаємо нашого Женьку.
– Бідолашний Женька. Бідолашний хлопчик… – це зітхнула звичайно ж Лариска. Вона у нас добра.