Мантра-омана

Але з полону улюбленої телесаги тебе безцеремонно вириває той самий сон. Усміхнений незнайомець (майстер по стрибках із хмарочосів) зухвало оселяється в кадрі й, відштовхнувши красунчика Дейла Купера, запрошує й тебе увійти.

Цього разу ти роздивляєшся його краще. Високий, може, надто худорлявий для свого зросту, він має коротке темне волосся, тонкі, майже правильні риси обличчя і палаючі, різко розкреслені карі очі, в яких могло б зачаїтися що завгодно. Кольору безмісячної і беззоряної ночі, ці очі поглинали. Кожен убивця, мабуть, охоче б зголосився мати такі, аби зазирати ними у підперезані страхом серця своїх жертв…

Тож навіть тобі не до снаги з ними сперечатися. І ти робиш крок уперед. Панорама Твін Пікса спустошено відступає, посуваючись місцем іншому краєвиду — вечірнім мерехтливо-барвистим вогням твого міста, побаченим з вершечка того самого хмарочоса.

— Якого біса я знову тут? — тобі стає лячно і холодно.

Він м’яко торкається твоєї руки:

— Ти знаєш.

І наче доказ, у твоїй пам’яті пробує ворухнутись приспаний черв’ячок спогадів. А що, як цей божевільний справді проїздом побував у твоєму житті? Та ти рішуче проганяєш ці глючні спогади:

— Ні фіга я не знаю! Я «Твін Пікс» дивилася. А потім спати лягла. Чого тобі треба?..

Замість відповіді він багатозначно нагадує:

— Вчора ми перервались на найцікавішому.

…і, як спалах блискавки, той стрибок…

— Я благаю тебе, не роби більш такого! — твій шепіт зривається на крик. — Припини це робити у мене на очах!..

— Це лише гра, — він всезнаюче посміхається. — А хочеш, я завжди буду приходити у твої сни?

Та що він питає? Чи хоче грішник горіти в пеклі?

— Я хочу прокинутись, — як закляття, нашіптуєш ти. — Я негайно хочу прокинутись!

— Ще рано, — заперечує викрадач снів. — Будильник заведено на пів на восьму. — І так лагідно: — Побудь ще зі мною. Це ж тільки сон. Нелегко було тобі наснитися…

З болем вдивляєшся у його очі. Пірнаєш у них, наче в пастку, з якої не хочеться рятуватися. Але…

— Та що ти, в біса, таке? — це в тобі, як рефлекс, прокидається погано приспане стерво.

Відповідає він не одразу. Дивиться на тебе так, наче ти ж його і призначила волочитися по твоїх снах і коїти в них зразково-показове самогубство.

— Дивно, що ти питаєш. Я ж той, хто довіку приречений падати з цього даху, — він каже це так, що аж мурашки біжать за шкірою. Як у поганенькому трилері, що їх оберемками надивляєшся на ніч. Ти сторожко роззираєшся: а раптом якесь одоробло в бейсболці зараз заверещить: «ЗНЯТО!!!» — і тебе відпустять із примарного знімального майданчика пити каву. Та ніхто не верещить.

А незнайомець приречений падати з даху.

«То й падав би собі, — винувато-насторожено думаєш ти. — А я тут до чого?..»

— Бо мені було б приємно, — скрадливо продовжує він, — якби ти стрибнула разом зі мною…

Так от чого йому треба! А ще — кубинську сигару та келих «Дом Періньйон»…

«Проси, чого хочеш, любий, я ж так перед тобою винна, бо не знаю, хто ти такий, і не хочу падати для тебе з даху довбаного безмежно багатоповерхового готелю!» — думаєш ти.