Розбійник

У цьому місті на кладовищах лежало двоє братів розбійника. Він частенько про них, звісно, згадував, тобто ми аж так твердо у цьому не впевнені, а хочемо лише сказати, що на нього із цього приводу час від часу наринали похмурі роздуми. Декому може видатись, нібито я тут висловлююсь надто сухо. Щодо цього я ладен сприйняти будь-яку критику. Просто наш любий розбійничок від самого малечку, тобто ще від батьківського дому, не звик, либонь, ні з сього ні з того пускати сльозу. У його вихованні на всілякі дрібниці загалом ніхто не зважав. Сім’я в них була багатодітна. А отой вище згаданий натяк на ніжність, з якою малим його нібито вчили грати на піаніно, ми зробили скоріше під настрій, правди у тому натяку нема ані крихти. Надалі давати будь-які свідчення щодо його походження ми взагалі відмовляємось і за таку свою великодушність заздалегідь самі собі вдячні. Женевський провулок і Португалія… Як мені пов’язати такі протилежні речі водно? На які ж величезні труднощі я себе тут наражаю! Відколи я сів за письменницький стіл, то ще ніколи не брався писати так відважно й безстрашно. Ці перші слова, що їх я уже переніс на папір, і ті, які перенесу ще услід за ними… О, ті знамена, що з ними дух мореплавців, гнаний європейською жадобою знань, приставав до берегів Португалії! То було у п’ятнадцятому сторіччі, за часів, коли ще тіль-тіль відкривали морський шлях до Ост-Індії. Доти туди діставались лише суходолом, дуже довго й долаючи труднощі. І ось пролягли шляхи, завдяки яким наш ринок стократ збагатився. У наших міщанських домівках тепер запахло корицею. Нашу загальну любов помалу завоювала кава. Наша цивілізація вбралася у тканини від цивілізацій півкулі другої. Наші вітрильні судна заширяли у відкритих морях. Звісно, розбійник, чоловік загалом досить чесний, час від часу подумував, як би йому влаштувати своє, особисте життя, тобто як би, сказати б, пристосуватися до міщанських порядків та звичаїв. А поки що дурманний гармидер провулку Женевського він переніс у самісіньке по-вечірньому гамірне казино. На щастя, він зробив це, як і належиться, граційно і вишукано. Його поведінка, нескромна і безцеремонна, де в кого й справді викликала відвертий захват. Але ми за його помилки і хиби незмінно виносим йому свій холодний присуд. Ми, так би мовити, тримаємо його у шорах, бо це потрібно, як нам видається, йому ж таки. Можливо, отому батавійському дядькові взагалі і не варто було цього розбійника так обдаровувати. Що він робив якось опівдні в Аркадії, тобто під арками тюремної вежі? Адже в нашому місті на вулицях часом трапляються, як їх називають, галереї, або хідники під аркадами. І ось бачить розбійник, як вона, вихиляючись, простує в його ж таки бік. Хто? Ванда. На ній синя спідничка, а позаду дріботить із дзвіночком болонка. Він підбігає до Ванди, хапає її за руку й шепоче: