Цинкові хлопчики
- Автор: Алексиевич Светлана Александровна
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-573-8
- Переводчик: Тетяна Комлик
- Жанр: Другие документальные фильмы
Электронная книга - «Цинкові хлопчики». Краткое содержание книги:
Без цього роману вже неможливо уявити історію афганської війни й останніх років радянської влади На його сторінках розкрито правдиві реальні життєві сюжети про ту війну в спогадах тих, чиї життя розділилися на до і після, передано горе матерів «цинкових хлопчиків», які прагнули дізнатися правду про те, як і за що воювали та гинули в Афгані їхні сини.
ДЕНЬ ПЕРШИЙ
«БО БАГАТО ПРИЙДЕ ПІД ІМЕНЕМ МОЇМ...»
Уранці довгий, як автоматна черга, дзвінок:
— Послухай, — почав він, не назвавшись, — читав твого пасквіля, якщо ще хоч рядок надрукуєш...
— Хто ви?
— Один із тих, про кого ти пишеш. Нас іще покличуть, нам іще дадуть до рук зброю, щоб ми навели лад. Доведеться вам відповідати за все. Лише друкуйте побільше своїх прізвищ і не ховайтеся за псевдонімами. Ненавиджу пацифістів! Ти сходила з повною викладкою в гори, йшла на бетеері, коли п’ятдесят градусів вище нуля? Ти відчуваєш ночами різкий сморід колючок? Не відчуваєш... Ні... Отже, не чіпай! Це наше! Навіщо тобі? Ти — баба, дітей народжуй!
— Чому не назвешся?
— Не чіпай! Кращого друга, він мені братом був, у целофановому мішку з рейду приніс... Окремо голова, окремо руки, ноги... Шкіру знято, як з кабана... Оброблена туша... А він на скрипці грав, вірші складав. Ось він би написав, а не ти... Матір його через два дні після похорону в психушку відвезли. Вона на цвинтарі спала, на його могилі. Узимку спала на снігу. Ти! Ти... Не чіпай це! Ми були солдатами, нас послали туди. Ми виконували наказ. Я складав військову присягу. Прапор на колінах цілував.
«— Стережіться, щоб хто не спокусив вас; бо багато прийде під іменем Моїм». Новий Заповіт. Євангеліє від Матвія.
— Розумники! Через десять років усі стали розумниками. Хочете чистенькими лишитись? А ми, значить, чорненькі... Ти навіть не знаєш, як куля летить. Автомата в руках не тримала... Плювати мені на ваші Нові Заповіти! Я свою правду в целофановому мішку ніс... Окремо голова, окремо руки... Іншої правди немає... — І гудок у слухавці, схожий на далекий вибух.
Усе-таки я шкодую, що ми з ним не договорили. Можливо, це був мій головний герой...
Автор
— До мене пробивались лише голоси... Скільки б я ні напружувався, голоси були без облич. Вони то йшли, то повертались. Здається, устиг подумати: «Помираю». І розплющив очі...
Я опритомнів у Ташкенті на шістнадцятий день після підриву. Коли приходиш до тями, почуваєшся мерзотно, здається, що краще не бути... Уже назад не повертатися... Було б комфортніше. Туман і нудота, це навіть не нудота, а захлинання, наче в легенях повно води. Довго виходиш із цього стану. Туман і нудота... Голова болить від власного шепоту, голосніше від шепоту говорити я не міг. Позаду вже був кабульський шпиталь. У Кабулі мені розітнули череп — там була каша, видалили дрібні шматочки кісток, зібрали на шурупи без суглобів ліву руку. Перше відчуття: жаль за тим, що нічого не вернеться, не побачу друзів, найприкріше — не зможу залізти на турнік.