Ялта. Ціна миру

На невдоволення багатьох радників Рузвельта, Елеонора мала сильний вплив на його політичні симпатії та виконавчі рішення, була вимогливим партнером, а не захисником і поблажливим помічником, якого Рузвельт потребував у довгій поїздці за кордон. Вибір Анни, з іншого боку, був ідеальним: вона могла як потішити його, так і захистити від непотрібних розмов, гарантуючи, що він матиме достатньо відпочинку і сну під час подорожі. В останній рік життя Рузвельта тридцятивосьмирічна Анна взяла на себе функції Першої Леді на період частої відсутності Елеонори у столиці. Її другий чоловік, підполковник Джон Беттіґер, газетний видавець, а з 1943 р. співробітник військового департаменту, мешкав у Сіетлі, а Анна з п’ятирічним сином Джонні жила в Білому домі. Дочка, по суті, була приватним секретарем Рузвельта: згідно з вашингтонськими плітками, вона майже повністю контролювала «доступ до тіла».

Зникнення Анни з Вашингтона наприкінці січня стало для жадібних до новин ЗМІ однією з ознак, що довгоочікуване засідання «Великої трійки» наближається. Працівники Білого дому відмовилися коментувати місцезнаходження пані Беттіґер. У документах Держдепартаменту на неї посилалися лише як на «пані приватний секретар», а служба безпеки для потреб внутрішньої комунікації надала їй позивний «Топаз». На «Квінсі» вона зайняла каюту для вищих військових чинів, а її присутність спочатку викликала певне занепокоєння членів екіпажу, які вважали присутність жінки на борту під час війни поганим знаком. Проте в них не було вибору, окрім як мовчки виконувати накази. Наприкінці поїздки Анні виставили рахунок — 32,50 долара за «харчування у президентській кают-компанії». Тільки після конференції її показали в інформаційній стрічці BBC від 15 лютого на Мальті з донькою Вінстона Черчилля Сарою Олівер. У березні 1945 р. часопис Life опублікував велику статтю про «довгоногу, енергійну і красиву» пані Беттіґер, що супроводжувалася фотографією, де вона сидить біля друкарської машинки в Лівадійському палаці поблизу Ялти[7].

Подібно до президента Вільсона напередодні Паризької мирної конференції, Рузвельт вирішив оточити себе людьми, з якими він почувався комфортно, а не які, можливо, були б найбільш корисними в підготовці до конференції. Вільсон дуже неохоче включив у делегацію на мирну конференцію державного секретаря Роберта Ленсінга. Рузвельт, який поїхав до Тегерана 1943 р. для зустрічі зі Сталіним і Черчиллем без державного секретаря Корделла Голла, тепер послав наступника Галла, сорокачотирирічного Едварда Стеттініуса, до Північної Африки «провести кілька днів, переглядаючи американську позицію щодо різних проблем, які обговорюватимуться в Криму», а потім на Мальту розпочати консультації з британцями до прибуття президента.