Дзеркальце, моє дзеркальце

– Ходімо, Роуз, – кажу я. – Наші істерики їй не допоможуть.

– Подивися на неї! – вимагає Роуз.

Я дивлюся. Бачу, що її обличчя розпухле, пурпурове та сіре. І тепер я вже не можу не дивитися, бо це обличчя так відрізняється від обличчя людини, яку я дуже добре знаю. Важко повірити, що це вона. На голові в неї пов’язка, і від темного довгого волосся не лишилося й сліду. Ще одна пов’язка перекреслює по діагоналі її обличчя, крізь тканину проступає червоне. Усі видимі ділянки шкіри вкрито чорними або кольоровими синцями, одне розпухле око заплющене, друге – сховане під пов’язкою, здається, її темні блискучі очі згасли назавжди. Я бачу апарати, широку незручну трубку, що виходить з її рота, перетворюючи ніжну посмішку, яку я пам’ятаю, на застиглий крик.

З її тіла виходить стільки дротів, ніби вона наполовину машина, і тут до мене доходить. Доходить, чому Роуз хочеться стояти там і кричати до нестями. Це жахливо.

– Давай, – кажу я, витягаючи її з палати. – Будемо разом розгрібати це лайно. Треба бути сильними.

Я вицуплюю її з палати, зачиняю за нами двері й міцно її обіймаю.

– Як вона? – питає Лео. Все зрозуміло й без слів.

– Коли я дізнаюся, хто це зробив… – Лео стуляє притиснуті до тіла кулаки.

– А що, як вона сама це з собою зробила? – Ашира, сестра Ней, з’явилася, здається, нізвідки.

– Аш! – Роуз відпускає мене і обіймає Аширу, старшу зведену сестру Ней, яка кілька секунд стоїть геть незворушно, дозволяючи Роуз хлипати у свій світшот. Я дивлюся на Аш: вона така спокійна, така стримана. Зовні принаймні.

– Ти ж не думаєш… Тобто, вона б не завдала собі шкоди, – кажу я. – Ней була щаслива, справді щаслива. Наелектризована від щастя. Вона була не така, як раніше, коли тікала від усіх тих загонів. Усе змінилося, коли ми зібрали групу, коли в неї з’явилися ми. З неї більше ніхто не глузував. Щось тут не збігається.

– Так. – Аш повертається в інший бік від Роуз, і мене раптом ошелешує те, наскільки вони з Ней схожі – більше, ніж мені здавалося раніше, – однакові довгі рівні носи й вилиці, смоляне чорне волосся з рубіновим вилиском, глянцеве, наче дзеркало. На відміну від Ней, Аш не користується косметикою, не випрямляє волосся, лишаючи його таким, як є. Тоді як Наомі добирала собі щоразу дивніше вбрання, Аш завжди була вдягнена майже однаково: берці, футболка, бейсболка – незалежно від погоди. Мені завжди це в ній подобалося – те, що їй начхати на світ поза межами її голови.

Але тепер її сестра в реанімації, тож її виштовхнуло в реальність разом із нами. Здається, їй від цього боляче.

– Так, мабуть, не збігається. Нічого не збігається. Треба знайти тата й Джекі, не знаєте, де вони?

– Пішли комусь зателефонувати, – кажу я, роблячи крок до неї. – Аш, ти як?

Вона відступає на крок назад.

– Я… – Аш знизує плечима. – Побачимося.