Так, але…

Тіло землі

Пані Гіба, приятелька моєї бабці, була надзвичайно артистичною. Попри чудесний голос і велике вміння його по-різному змінювати, її міміка і пластика були такими виразними, як у зірок німого кіно. Головним ефектом було вирахуване до мілісекунд завмирання міни чи цілої постави так, щоб найважливіші фраґменти водночас і зафіксувалися, і не порушили враження природного руху. Ми знали, що саме завдяки цьому талантові вона, граючи у бріджа, вигравала у віленських єпископів і уникала арештів ґестапо, коли займалася ризикованою спекуляцією за німців.

— Дивися сюди! — закричала пані Гіба, різко зупинившись на гірській дорозі і вказуючи на лиця кількох людей, які чекали автобуса. — А тепер туди! — і тицьнула пальцем на далеку гору, буки на якій здавалися однорідним зеленим шумовинням. Ті, що стояли на зупинці, також спочатку переглянулися, а тоді озирнулися, шукаючи поглядом того, що би мало бути ззаду. А пані Гіба вже йшла далі. Ми з братом рушили за нею, бо мали її відпровадити аж до літниська. Вже зовсім спокійно, ніби жодної драматичної сцени і не було, пані Гіба пояснила, що для того, аби мати здорові очі (а в кого здорові очі, то й здорова голова), треба постійно виконувати таку просту вправу: різко змінювати глибину погляду. Дивитися раз у далечінь, а потім на щось близьке і дрібне. — Це тоді, коли не маєш можливості хоч якось змінити рівень точки зору, — додала вона.