Сокіл і Ластівка
- Автор: Акунин Борис Чхартишвили
- Серия: Пригоди Ніколаса Фандоріна #4
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-966-14-3450-8
- Переводчик: Олександр Михед
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Сокіл і Ластівка». Краткое содержание книги:
Тут важливо пояснити, що під час цієї повчальної бесіди ми обоє сиділи верхи на боцмані Видрі. Це зла людина навіженого норову. Його бояться всі матроси, що для дисципліни, мабуть, і непогано. Паскудний характер Видри, як пояснив отець Астольф, пояснюється душевною хворобою. Боцман страждає на епілептичні судоми. Сьогодні з ним стався сильний напад, тож у мене вийшло практичне заняття з падучої хвороби.
З епілептиком, який б’ється в корчах, слід поводитися ось так. Сповити руки і ноги, щоб він не завдав собі шкоди; вставити до рота дрючок, щоб запобігти прикусу язика; потім лити на голову охолоджену воду.
Поки монах змальовував мені мерзенність корсарства, я весь час тонкою цівкою лила боцману на тім'я воду з глечика. Видра хрипів, гриз дрючок, на губах у нього бульбашилася піна.
26 березня, неділя
Двадцять дев’ятий день плавання.
Ми пливемо вже цілий місяць, а кінця все не видно!
Нарешті між хмарами вигулькнуло сонце — і знову не з того боку, звідки йому слід. Логан пояснив, що зараз «спускаємося» під норд-вестом до заходу, щоб потім «підставитися» під пополудневий зюйд-ост. Я засмучено спостерігала, як жваво ми «спускаємося», віддаляючись від вранішнього сонця, а отже, і африканського берега.
Навчання не було, бо сьогодні неділя. Отець Астольф служив морську месу і сповідав команду. Щоразу після цього він робиться блідим і змученим, бо приймає на себе гріхи сорока з лишком людей. Монах залазить у ліжко і довго лежить обличчям до стіни. Чіпати його в цей час не варто.
27 березня, понеділок
Тридцятий день плавання.
Знову густа хмарність. Гарний бриз. Я тепер сама вмію читати показання лага — ми пройшли за добу цілих 150 миль.
Єдина маленька пригода за день. Матрос на прізвисько Борсук, дуже кумедний, так нестримно реготав з жарту когось із товаришів, що у нього вискочила щелепа. Тепер уже всі навкруг рвали боки зо сміху, а бідолаха проливав сльози і мугикав. Отець Астольф латиною пояснив мені, що треба завдати короткого, точного і сильного удару, щоб суглоб став на місце. Але показати, як це робиться, не міг, а мені нечасто доводилося бити людей по обличчю. Лише з одинадцятого чи дванадцятого разу я нарешті потрапила куди слід. У Борсука вся пика в синцях, та він на мене не образився, а, навпаки, дуже дякував. Тепер якщо хтось вивихне щелепу, думаю, мені вистачить двох-трьох ударів.
Господи, де ж барбарський берег? Капітан і штурман запевняють мене, що до нього залишилося зовсім недалеко.
28 березня
Тридцять перший день плавання.
ТРИВОГА!
Відразу про головне.
Минулої ночі я не спала. Готувала еліксири, декокти і бальзами за інструкцією, складеною отцем Астольфом. Самого його в каюті не було. Він зараз піклується про юнгу Черепашку, який останнім часом все плаче і сумує за домом.
Гарматний люк був відкритий, тому що тепло.
Раптом ззовні влетіла Кляра, сіла на стіл і стурбовано заклекотіла.
Я була захоплена своєю справою і ласкаво відсторонила її: не заважай! Але папуга схопила мене дзьобом за рукав — наче тягнула кудись.
Хвилину чи дві я її сварила і намагалася прогнати, але потім здалася. Клара майже постійно спить, ми з нею рідко бачимося, і, якщо їй хочеться зі мною прогулятися, чому б і ні? «Ну, гаразд, — сказала я. — Ось моє плече. Ходімо на палубу».
Нагорі було прекрасно. Я стала на юті, мружачись від проміння сонця, що сходило. Клара тривожно лопотіла крилами, заважаючи мені милуватися красою. Раптом я зметикувала, що ми знову йдемо на захід. Що ж це виходить? Кожного разу, коли у мене є можливість зорієнтуватися за сонцем, виявляється, що «Ластівка» на галсі, який є протилежним до курсу?
На вахті стояв Друа, другий лейтенант. Я запитала, чи давно ми рухаємося в цей бік. «Давно», — неуважно відповів він і раптом змінився лицем — наче чогось злякався чи про щось згадав. «Чому?!» — скрикнула я. «Такий наказ капітана», — пробурмотів Друа і відвів погляд.
Добре, що у мене вистачило глузду втриматися. Я зобразила позіхання, пробурмотіла «ну-ну», і він заспокоївся.
Та не заспокоїлася я.
О восьмій годині, дочекавшись, коли зміниться вахта, я знову піднялася на квартердек. Там був Гош, старший помічник. «Погомонівши з ним про те, про се, я наче між іншим поцікавилася, чи не змінювався курс.