Червона Офелія
- Автор: Подгорная Лариса
- Серия: Пригоди Марка Шведа #1
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: КМ-БУКС
- ISBN: 978-617-7489-83-1
- Жанр: Исторические детективы
Электронная книга - «Червона Офелія». Краткое содержание книги:
Заплутана історія з викраденим кліше перетворюється на справжню криваву драму, яка може зламати нашого героя або ж загартувати для майбутніх випробувань долі…
Динамічно, професійно і небайдуже від журналістки, випускниці історичного факультету Кам’янець-Подільського університету Лори Підгірної про героїв минулого, котрі були такими ж живими людьми, як і ми сьогодні.
Для широкого кола читачів.
— Люблю, люблю, люблю тебе, Марку!
Він насолоджувався її рухливим слухняним тілом. Місячне сяйво падало крізь вікно на її обличчя, пасмами вихоплювало то очі, то вуста, то підборіддя, то груди… Марко божеволів від кохання. Розчинявся у її подиху.
І раптом у примарному нічному світлі він побачив те, чого ніколи у ній не помічав: як потворно викривилося її обличчя; стало незвично круглим, а не чарівним сердечком. І очі… якісь чужі, розкосі, як у хана Бату. І щербинка між розтулених, спотворених пристрастю вуст. І ніс, дивно кирпатий, як у того кацапського матроса, якого він насадив на багнет під Крутами…
Марко заплющив очі, втрачаючи хід думок, але страшне потворне видіння не зникло. Від видихнув, упав знесилений на ліжко, відчуваючи, як чужі руки пестять його волосся і плечі, як стає гусячою шкіра на спині і виступає холодний піт…
— Олесю? — підвів голову і проказав тихо.
Вона була біля нього, тулилася до грудей, цілувала, плакала, клялася, що буде його до смерті… Така, як раніше: обличчя сердечком, пухкі солодкі вуста, очі з довгими віями… ледь розкосі, але виразні й глибокі, як безодня…
Що то було? Він не міг зрозуміти. Може, короткочасне божевілля? Чи то гра місячного світла так спотворила риси обличчя жінки, яку він кохає понад усе?
Він чув, що такі містифікації викидає мозок після контузії, коли людину опановує незрозуміла безпричинна лють, а все навкруги видається іншим, потворним… Але ж у нього не було контузії!
«…Ну і сліпець ти, Шведе! Га-га-га… А я то був подумав грішним ділом, що ти й справді щось знаєш… А ти — сліпець! Далі свого носа не бачиш…» — пролунав у вухах голос Костя Чорницького. Пригадалося, як тоді, у Кам’янці, вона протягнула йому скриньку з усім необхідним для гоління. І та монограма «Y.K.»… Юрій Коцюбинський!
Страшний здогад раптом накрив його. Здогад, який міг би виявитися плодом збудженого мозку, оманою… Боже, та він дійсно сліпець!
— Ти чого стих, Марку? — Олеся прошепотіла йому на вухо. — Заснув? Роздражнив мене і заснув… Ну…
— Так… я просто наче кудись провалився, — проказав він несподівано сам для себе. — Стомився. Дуже стомився, моя люба. Справді засинаю. І ти спи… Завтра вранці усе обговоримо.
Вона притулилася до його плеча, але тепер він до цієї гладкої теплої шкіри, до її аромату, до ніжного доторку відчув таку огиду й відразу…
Навіщо він відпустив вартових з-перед дверей? Телепень… Який же він телепень! Він не має права зімкнути очей… Мусить не спати, якщо хоче залишитися живим.
— Куди ти, Марку, так рано?
Вона лежала на ліжку, нага і зваблива, з посмішкою на устах, спостерігаючи, як він одягається. Не ранок, а картинка зі щасливого сімейного життя.
Швед помацав на підборідді відрослу за ніч щетину.
— Треба поголитися, привести себе до порядку. Піду…
— Так у цих апартаментах є ванна… Куди ти? — збентежено проказала Олеся. — Повертайся до мене у ліжко, Марку! — капризно мовила вона. — Ще так рано…
— Мені треба привести себе до ладу, — якось відсторонено повторив він, навіть не повертаючи голови у її бік.
— Ти серйозно надумав, аби ми сьогодні взяли шлюб у костелі? — Олеся піднялася на ліжку, сіла, спустивши бездоганно стрункі ноги.
— Так… Так… Я прийду за тобою, — Марко нахилився до неї, неуважно чмокнувши десь біля вуха.
— Та що з тобою з самого ранку? Ти чого такий без настрою? — перепитала вона. — Я гадала, ти підеш пізніше, і ми ще кохатимемось з тобою… Та яка тебе муха, Шведе, вкусила? — нарешті сердито проказала Олеся. — Вчора мало на клапті мене не рвав, а вранці — як із льоду витесаний.
— Не бери до голови. Все добре, Олесю, — Марко, вже одягнутий, стояв біля дверей. — Нагадав про одну важливу справу, повернуся трохи пізніше.
— І не поцілуєш на прощання? — перепитала Олеся сердито.
— Потім, потім буде тобі поцілунок.
Він відчинив двері і краєм ока помітив, як по її обличчю майнуло здивування від того, що вони усю ніч не були зачинені ззовні.
— Марку… — гукнула вона, але він уже зник за дверима.
— Ні на крок не відходити від дверей, хлопці! Не відчиняти, не реагувати на прохання. Так, ніби ви оглухли! — наказав воякам. — Зачиніть і не відчиняйте.
У приміщенні, що слугувало Крамовському тимчасовим місцем ув’язнення, було прохолодно. Пахло ліками, якоюсь гіркою настоянкою. Він лежав на вузькому солдатському ліжку, спеціально принесеному сюди за наказом Казиміренка, вкритий до підборіддя ковдрою, і байдужим поглядом споглядав стелю над головою.